Чужинець на чужій землі - Сторінка 51

— Тут є хтось достатньо розумний, щоб провести нас до цього конференц-залу і не заблукати?

Сенфорт зблід і сказав:

— Йдіть за мною, докторе.

Конференц-зала була й справді наповнена журналістами й техніками — але тут стояв великий овальний стіл, безліч стільців і кілька менших столиків. Майка помітили одразу ж, і протести Сенфорта не стримали репортерів, які негайно його оточили. Проте клин амазонок довкола Майка швидко провів його до великого столу. Джубал посадив його, Дорказ та Джилл сіли по обидва боки, а Справедливий Свідок та Міріам — позаду. Коли це було зроблено, Джубал навіть не спробував відхилити питання чи фото. Майка попередили, що він зустрінеться з великою кількістю людей і що багато хто з них робитиме дивні речі, тож Джубал особливо застеріг його від поспішних дій (як-от примусити людину чи предмет зникнути — чи зупинити), — якщо тільки Джубал не скаже цього зробити.

Майк сприйняв хвилювання зосереджено, без помітної тривоги. Джилл тримала його за руку, і цей дотик заспокоїв його.

Джубал хотів, щоб зараз відзняли якомога більше фото для новин; що ж до питань, які ставили безпосередньо Майку, то Джубал їх не боявся — і не намагався з ними боротися. Впродовж тижня під час спроб поговорити з Майком він переконався, що жоден репортер за кілька хвилин без допомоги експерта не зміг би отримати від Майка нічого важливого. Звички Майка відповідати на поставлене питання дослівно і з паузами вистачило б на те, щоб звести нанівець більшість спроб довідатися у нього про будь-що.

І це було доведено практикою. На більшість запитань Майк ввічливо відповідав: "Я не знаю", а на менш вимогливі: "Перепрошую?"

Але щонайменше одне питання зашкодило тому, хто його поставив. Кореспондент "Рейтерз", випереджаючи величезну суперечку довкола статусу Майка як спадкоємця, намагався потайки провести свій власний тест на його правоздатність:

— Містер Сміт? Що ви знаєте про закони успадкування на Землі?

Майк знав, що у нього були труднощі з тим, щоб ґрокнути повноту людської ідеї власності — зокрема ідеї дарування та успадкування. Тож він завбачливо уникав висловлювати свої думки, притримуючись змісту книги, яку Джубал дуже скоро впізнав: "Закони про успадкування та дарування", розділ перший.

Майк поєднав те, що читав, з точною та обережною інтонацією невиразно нудного, але суворого професора юридичних наук — і робив це сторінка за сторінкою, аж поки в кімнаті поступово не запала тиша. Репортер зблід.

Джубал дозволив йому продовжувати, аж доки кожний журналіст у кімнаті не дізнався про частину вдови та вдівця, кровних та одноутробних, per stirpes[46] та per capita[47] та споріднені з цими таємниці значно більше, ніж хотів би знати. Врешті Джубал торкнув Майка за плече:

— Досить, Майку.

Майк здавався спантеличеним:

— Там значно більше.

— Так, але пізніше. У когось ще є питання з цього приводу?

Репортер із "Лондон Санді" — газети з величезним накладом, — вискочив з питанням, яке вважав важливим для гаманця свого працедавця:

— Містере Сміт, ми розуміємо, що вам сподобалися дівчата тут, на Землі. Але ви коли-небудь цілували дівчину?

— Так.

— Вам сподобалося?

— Так.

— Як сильно вам це сподобалося?

Майк трохи повагався перед тим, як відповісти:

— Цілуватися з дівчатами корисно, — пояснив він дуже серйозно. — Це зближення. І відбиває азарт до карткових ігор.

Аплодисменти налякали його. Проте він відчував, що Джилл і Дора не бояться: натомість вони обидві намагалися стримати це незрозуміле шумне вираження задоволення, яке сам він зрозуміти не зміг. Тож він вгамував свій страх і спокійно чекав на подальший розвиток подій.

Але те, що сталося, врятувало його від наступних питань, на які можна було дати відповіді чи не можна було відповісти, і подарувало велику радість; він побачив знайоме обличчя чоловіка, що якраз увійшов через бічні двері.

— Мій брат, доктор Махмуд! — Майк продовжував схвильовано говорити, але вже марсіанською.

Штатний спеціаліст із семантики з "Чемпіону" помахав йому, посміхнувся і відповів тією ж дратівливою мовою, поки швидко прямував до Майка. Ці двоє продовжували розмовляти нелюдськими символами: Майк — стрімким потоком, Махмуд — не так швидко, вживаючи звуки, схожими на ті, коли носоріг таранить металеву вантажівку.

Журналісти якийсь час просто стояли: ті, хто керував звуком — записували, а письменники — занотували як місцевий колорит. Та врешті-решт один з них втрутився:

— Докторе Махмуд! Про що ви говорите? Відкрийте нам секрет!

Махмуд повернувся, коротко всміхнувся і сказав із чіткою оксфордською вимовою:

— Більша частина того, що я казав: "Заспокойся, будь ласка, мій любий хлопчику".

— А що сказав він?

— Решта нашої розмови — це особиста, приватна частина, нецікава всім іншим — запевняю вас. Усілякі вітання, знаєте, — ну, давнім друзям. — Він повернувся до Майка і продовжив говорити марсіанською.

Насправді Майк розповідав своєму брату Махмуду про все, що з ним трапилося за два тижні, відколи він востаннє його бачив, — так вони могли ґрокнути одне одного ближче. Але вибір Майка того, що слід було розказати, був цілковито марсіанським, абстрактним: це було пов'язано перш за все з його новими водними братами, із неповторним смаком кожного з них... З м'якою водою — Джилл... Глибиною Анни... З дивним, непідвладним ґроканню фактом того, що Джубал іноді — як яйце, а потім — як Старійшина, але насправді не був ні тим, ні іншим... Безкрайність океану, яку взагалі неможливо було ґрокнути...

Махмуд мав значно менше чого розповісти Майку, оскільки, за марсіанськими стандартами, за цей час з ним трапилося значно менше подій — зовсім не марсіанські діонісійські крайнощі, якими він не мав підстав пишатися, та один довгий день, проведений долілиць у Вашингтонській мечеті Сулеймана, результати якого він ще не ґрокнув і не був готовий обговорювати. І жодних нових водних братів.

Через якийсь час він зупинив Майка і подав руку Джубалу.

— Ви доктор Гаршоу, я знаю. Валентин Майкл вважає, що представив мені усіх вас і зробив це згідно з своїми правилами.

Гаршоу розглядав його, поки вони потискали руки один одному. Веселий на вигляд мисливець-стрілок, спортсмен-британець — від дорогого твідового повсякденного одягу до підстрижених сивих вусів... Але від природи він мав смагляву, радше червонувато-жовту, шкіру, а гени, через які він успадкував отой ніс, брали початок десь у Леванті. Гаршоу не любив підробок: він з більшим задоволенням їв би холодний кукурудзяний коржик, аніж шматок найкращого синтетичного філе. Але Майк поводився з ним, як з другом, тож "другом" він і був — аж доки не доведе протилежного.

З точки зору Махмуда Джубал здавався музейним експонатом тієї породи, яку він називав "янкі", — вульгарний, вбраний занадто неофіційно для такої події, шумний, можливо, невихований і майже точно — провінційний. Також і професіонал — що було ще гірше, оскільки досвід доктора Махмуда свідчив про те, що більшість американських професіоналів були малоосвіченими та обмеженими знанням виключно своєї справи. Він відчував величезну відразу до всього американського, проте дуже ретельно це приховував. До надзвичайно політеїстичної вавилонської вежі релігій — хоча навряд чи їх можна було в цьому звинувачувати. До їх кухні (кухні!!!), їх манер, їх гібридної архітектури та огидного мистецтва... До їх сліпої, патетичної, самовпевненої віри у власну вищість, хоча їх час уже давно минув. До їхніх жінок. До них — більше за все: їхні безсоромні, самовпевнені жінки, з худими, виснаженими голодом тілами, тим не менше чомусь підозріло нагадували йому гурій[48]. Четверо з них скупчилися навколо Валентина Майкла прямо тут, на зустрічі, яка взагалі-то мусила бути виключно чоловічою.

Але Валентин Майкл представив йому всіх, включно з цими всюдисущими жіночими створіннями, — представив гордо та нетерпеливо, як своїх водних братів, таким чином покладаючи на Махмуда тісніший та міцніший сімейний обов'язок, аніж той, що повинен бути між синами та братами їхнього батька. Оскільки Махмуд зрозумів марсіанський термін для таких наростаючих стосунків із безпосередніх спостережень за тим, що саме вони означали для марсіан, то і не потребував незграбного та неадекватного перекладу, як ось і "катенативне поєднання", чи навіть "речі, рівні до іншого предмета — рівні між собою". Він бачив марсіан у них вдома; знав про їхню межову бідність (за земними стандартами); значно більше здогадувався, аніж заглиблювався у їх безмежне культурне багатство; і він дуже точно ґрокнув пріоритетну цінність, яку марсіани надавали міжособистісним стосункам.

Що ж, нічого іншого йому не залишалося: він розділив з Валентином Майком воду і зараз мусив виправдати його дружню віру в нього... Лише сподіваючись на те, що всі ці янкі — не закінчені грубіяни.

Тож Махмуд по-дружньому всміхнувся і міцно потиснув простягнуті йому руки.

— Так. Валентин Майкл, дуже пишаючись, пояснив мені, що всі ви (тут Махмуд використав одне слово марсіанською) для нього.

— Що?

— Водне братерство. Ви розумієте?

— Я ґрокнув.

Махмуд сумнівався у цьому, але спокійно продовжив:

— Оскільки я вже перебуваю з ним у цих стосунках, то мушу попросити, щоб мене вважали членом родини. Я знаю вас і здогадався, що це, мабуть, містер Кекстон, — бачив фотографію біля заголовку у вашій колонці, містере Кекстон; я читаю її, коли маю таку можливість, але дозвольте мені впевнитися, що я правильно розпізнав цих юних леді. Це, мабуть, Анна.

— Так. Але зараз вона під покровом.

— Так, звісно. Я висловлю їй всю свою повагу, коли вона не буде виконувати професійні обов'язки.

Гаршоу представив його іншим трьом. Джилл здивувала його тим, що, звертаючись до нього, використала форму почесного звертання до водного брата, вимовляючи її десь на три октави вище, ніж сказав би будь-який дорослий Марсіанин, але з чистими гортанними, без акценту. Це було одне з кількох десятків марсіанських слів, які вона могла вимовити — зі сотень, які починала розуміти, — і яке знала напам'ять, тому що воно використовувалося безліч разів на день: і коли зверталися до неї, і коли зверталася вона.

Очі доктора Махмуда трохи розширилися: можливо, ці люди виявляться врешті-решт не такими вже й необрізаними варварами...