Дім без господаря - Сторінка 41

Нагорі пані Борусяк співала "Троянди червоні в саду". її гучний, низький голос видавався йому джерелом, з якого б'є кров. Мартін виразно уявляв собі ту картину: із вуст пані Борусяк сипляться троянди — темно-червоні, здавлені . так, що з них тече кров, і він навіть вирішив намалювати її: русява пані Борусяк, що в неї з уст струмує темно-червона кров троянд.

Вільма була вже на останній сторінці задачника, де знову йшлося про тонни: там були намальовані кораблі й вагони, вантажні машини й комори. Вільма показувала на моряків, залізничників, водіїв та вантажників і ділила їх на татів і Лео: Лео було більше, ніж татів, бо майже всі чоловіки мали похмурі обличчя. "Лео... Лео... тато... Лео... Лео... Лео... тато"; робітників, що йшли з заводу, вона всіх називала Лео. Катехізис розчарував її, бо в ньому не було малюнків, тільки декілька віньєток — грона винограду і віночки для неї теж були "цукром". Вона відклала катехізис набік.

Зате читанка виявилась для Вільми правдивим скарбом. Татів там було куди більше, ніж Лео: святий Ми-колай, святий Мартін, діти, що гралися, взявшись за руки, — всі були татами.

Мартін узяв Вільму на коліна, відломив шматок свого бутерброда й почав її годувати. її бліде, повне личко сяяло, і вона урочисто примовляла щоразу, кусаючи: "Цукор!" Тоді розпустувалася й почала вигукувати по десять, по двадцять разів підряд: "Цукор!"

— Хай вам біс! — крикнув Генріх.— Не можете гратися тихіше!

Вільма злякалася, наморщила лоба й урочисто приклала пальця до вуст.

Фрау Борусяк замовкла, в столярні теж було тихо. Враз задзвонили дзвони, і Вільма, заплющивши очі, спробувала наслідувати дзвін: "Дзень, дзень, дзень". Мимоволі Мартін теж заплющив очі, перестав жувати, і за стуленими повіками мелодія дзвонів оберталася на малюнки: кільця, що більшали, потім розпадалися, квадрати й смуги, наче ті, що залишаються від садівникових граблів на стежці. Дивні багатокутники, ясні на темно-сірому тлі, наче штамповані на блясі, візерунки з квітів, а дзвінке "дзень-дзень" з Вільминих уст, наче малесенький молоточок, залишало білі цятки на безкраїй сірій поверхні. Барви змішалися: червона, як кров темно-червоних троянд — круглих, відкритих червоних уст, — жовті хвилясті лінії і велика темно-зелена пляма, яку дзвони вибивали одним потужним ударом. А потім лагідна, дедалі світліша зелень останніх коливань.

Вільма й досі сиділа, заплющивши очі, й казала своє "дзень-дзень".

Мартін узяв другу скибку хліба, що лежала біля нього на краю ліжка, відломив від неї шматочок і поклав Вільмі в рот. Вона розплющила очі, засміялась і почала жувати.

Вільною рукою Мартін витяг з-під ліжка картонну коробку, повну іграшок. На коробці великими рудими літерами було написано "Sunlight". У ній лежали порожні пуделка, кубики, поламані автомобільчики.

Вільма сповзла з Мартінових колін і почала з поважним виглядом витягати одну по одній іграшки й передавати Мартінові. Всіх їх вона називала одним словом, тим, що знала: "Цукор". Але вимовляла його тепер тихо, наморщивши чоло й поглядаючи на Генріха, що й далі рахував, сидячи біля столу.

Мартінові хотілося, щоб пані Борусяк знову заспівала. Він скоса глянув на Генріха, такого заклопотаного, і раптом пожалів його. Він спитав:

ч— Тобі знову треба щось вираховувати?

— Послухай-но,— зразу ж відповів Брілах, і з його обличчя зійшло напруження.— Тут така задача, що мене аж нудить від неї. Мені треба заощаджувати в місяць двадцять марок, бо мама вставляє зуби.

— О, зуби дорогі...

— Дорогі? — засміявся Брілах.—Дорогі? Це не те слово. Вони просто недосяжні! Але знаєш, що я виявив?

— А що?

— Що дядько Лео протягом двох років недодавав грошей. Обід коштує в середньому не тридцять пфенігів, як ми колись прикинули, а майже сорок. А от сніданок — то це просто свинство: рахуємо на кожного двадцять грамів маргарину, а він жере щонайменше сорок і ще бере з собою бутерброд. Овочів зовсім не враховано, а на одне яйце призначено двадцять пфенігів. Ти не знаєш, де можна купити яйце за двадцять пфенігів, га? — Брілахів голос аж захрип з обурення.

— Ні,— відповів Мартін,— я не знаю, де є такі дешеві яйця.

— Я теж не зню. А коли б знав, то миттю побіг би туди, аби й нам коли перепало яйце.

Вільму, здавалось, не цікавила розмова про яйця, вона заглибилась у перелік своїх іграшок і приказувала, наморщивши обличчя: "Лео, Лео". Раптом мовила: "Яйце" — і аж засяяла — ще одне слово в її словнику!

— Нащо йому взагалі те яйце вранці?

— Усі батьки й дядьки їдять вранці яйце,— сказав Мартін невпевнено, але швидко поправився: — Майже всі, — бо не знав добре, чи всі. Яйце на сніданок було наче питомою ознакою батьків і дядьків, але враз йому спало на думку, що Берендтів дядько не їв на сніданок яйця.

— Я не розумію чому,— відповів Брілах і провів олівцем на папері грубу риску, наче викреслював яйце із сніданку дядька Лео. Він аж побілів з люті.

— От і гґорахуй тепер, на скільки він нас обдурив: сім пфенігів на маргарині, якщо не більше, бо він часто намазує собі хліб ще й увечері; десять пфенігів на обіді, і хай буде пфеніг на овочах, а ще додати три пфеніги за яйце — я беру щонайменше — то буде двадцять пфенігів кожного дня, а він у нас живе тисячу днів, ось тобі й двісті марок! Збагнув? Тепер далі. За хліб ми з нього не беремо, бо маємо його безкоштовно. Років зо два вже не беремо. Але скажи, хіба те, що нам дають задарма, йому теж треба дарувати? Так?

— Ні,— вражено відказав Мартін, і зненацька хліб перестав йому смакувати.

— Отож-бо! Виходить, що з того ненажери належиться ще по сорок пфенігів за хліб, і додаймо п'ять пфенігів за світло, яке він краде в нас. По п'ять пфенігів за тисячу днів — буде п'ятдесят марок, та по сорок пфенігів за сімсот тридцять днів — маємо ще триста марок. Ти чув таке?

— Ні,—сказав Мартін.

Брілах знову замовк і схилився над своїм аркушем.

— Яйце! — вигукнула радісно Вільма. — Лео, яйце! — Вона саме знайшла в читанці похмурих чоловіків: то були гірники, що працювали під землею, люди з темними, зосередженими обличчями.— Лео, Лео, Лео, яйце, яйце, яйце!

— Ти ще не закінчив?

— Ні,— відповів Брілах, — моїй матері треба вставити зуби, і я мушу вирахувати, скільки ми можемо заощадити щомісяця. Та якби взяти ті п'ятсот марок, на які нас обдурив Лео, то половину грошей ми б уже заплатили.

Мартінові хотілося, щоб пані Борусяк знову заспівала або щоб задзвонили дзвони; він заплющив очі й думав про фільм і про сон, що йому приснився в кінотеатрі. Лео з каменем на шиї занурювався в зелену темінь на дні моря — і в той сон уривалося Вільмине лопотіння: "Лео... цукор... тато... яйце... Лео..." І коли пані Борусяк почала співати: "Обабіч стежки лісової блакитна незабудь цвіте", коли її голос знову сколихнув його душу, він розплющив очі й спитав Брілаха:

— Чому наші матері не виходять знову заміж?

Брілах вважав це питання досить важливим, щоб перервати свої рахунки. Він кинув олівця, поважно сперся ліктями на стіл, свідомий того, що заробив перерву, й спитав:

— Ти справді не знаєш чому?

— Не знаю.

— Через пенсію! Коли моя мати вийде заміж, їй перестануть виплачувати пенсію.

— Виходить, пані Борусяк тепер не одержує пенсії?

— Ні, але її чоловік добре заробляє...

— Виходить...— Мартін задумався, неуважно всміхаючись до Вільми, що знайшла в читанці святого Иосифа й захоплено називала його татом.—Виходить, вона одержувала б пенсію, коли б пан Борусяк не був її чоловіком і вона й досі звалася б пані Горн?

— Авжеж, тільки вона так не вчинила б, бо вона побожна. А так робити — неморально.

— А твоя мати не побожна?

— Ні, а твоя?

— Не знаю, часом побожна. Вона може бути й побожна.

— А дядько Альберт?

— Альберт? Мабуть, побожний.

Брілах виставив лікті вперед і підпер голову кулаками.

— А ось твоя мати...— почав він.— Вона, звісно, не через пенсію не виходить заміж. Не через гроші...

— Ні?

— Ні.

— Ти думаєш... ти вважаєш...— Мартін затнувся, але потім одним духом докінчив: — Ти вважаєш, що моя мати теж поєднується з чоловіками?

Брілах почервонів і промовчав. Лео казав про Мар-тінову матір, що й вона поєднується з чоловіками,— він ужив те слово,— але Генріх не хотів казати цього Мартінові. Адже Мартінові буде важче, ніж йому самому, знати про свою матір, що вона поєднується з чоловіками.

— Ні,— мовив він,— навряд.—А сам був певен, що каже неправду, вірив, що таки поєднується. І швидко повів далі: — Але справа не тільки в пенсії, є ще й прибутковий податок. Про нього вони теж завше говорять — і кондуктор, що приходить до Лео з пані Гундаг. Але я знаю ще щось.

— Що?

— А те, що жінки не так бояться за пенсію, як чоловіки. Жінки кажуть: "Та якось обійдемось, інші ж якось обходяться", а чоловіки й чути про таке не хочуть. Лео страх як сердиться, коли моя мати заводить мову про одруження.

— А моя мати сердиться, як Альберт заводить мову про одруження.

— Справді? — Брілах насторожився, вражений тими словами— Ні, він не хотів, щоб Альберт одружувався з Мартіновою матір'ю.— Справді? — знову сказав він.— Ти напевне знаєш?

— Знаю.— відповів Мартін, — бо сам чув. Моя мати не хоче більше виходити заміж.

— Смішно,—сказав Брілах,—навіть дуже. Всі жінки, яких я знаю, залюбки вийшли б заміж.

— І твоя мати теж?

— Мабуть, вийшла б, вона часом каже, що їй себе шкода. Адже так жити неморально.

Мартінові прикро було, що він міг тільки кивнути головою: так жити справді неморально. Він ту мить бажав би, щоб його мати теж була неморальна і щоб усі це знали, аби хоч тут зрівнятися з Брілахом. І він сказав, щоб потішити його:

— Мабуть, моя мати теж неморальна, як ти думаєш? Брілах уважав, що вона неморальна, але не хотів

того казати, бо хто зна, чи можна вірити Лео. Тому він озвався ні так ні сяк:

— Може, але я не певен.

— Погано, коли чогось не знаєш напевне,— сказав Мартін.—Моя бабуся часто каже, коли мати повертається пізно додому: "Де ти вічно волочишся?" Чи це неморально?

— Ні,— відповів Брілах і зрадів, що цього разу твердо може заперечити.— Ні, пані Борусяк теж каже своїй дочці: "Де ти вічно волочишся?" Вона має на гадці вулицю, спортивний майданчик, кіно. Навряд, щоб волочитися було неморально.

— Але воно якось так звучить. А потім вони ще й починають шепотітися.

— Хто зна, може, волочитися буває й неморально.