Дім без господаря - Сторінка 42

Мартін знову взяв Вільму на коліна. Вона засунула

до рота великого пальця й схилила голову йому на груди.

— Головне, чи моя мати... поєднується з чоловіками—сказав він.— Це було б неморально, бо вона не одружена.. Тоді вона порушувала б шосту заповідь.

Брілах не відповів навпростець. Натомість сказав:

— Так, коли жінки й чоловіки... поєднуються, не одружившись, вони грішать, і це неморально.

Він полегшено відітхнув. Розколина в кризі збільшилась, але вода під нею виявилась не така глибока, як він боявся. Все ж таки дивно, що Мартінова мати не хотіла виходити заміж. Це суперечило його досвідові. Пані Гундаг хоче вийти заміж за приятеля Лео, кондуктора, його мати теж кілька разів обережно говорила з Лео про одруження, і він знає, що Берендтова мати часто плаче через те, що не одружена з Берендтовим дядьком. У господарки молочної крамниці народилась дитина, а вона не одружена, і Лео казав якось: "Гуго на той гачок не спіймається! Він не одружиться з нею".

Крига коло берега розкололася, і глибина під нею виявилась не дуже небезпечна: неморальне було і на поверхні, і під кригою. Генріх знав три світи: школа, все те, чого там навчали, що говорили на уроках закону божого, суперечило світові Лео, в якому він і сам жив, ще інший був світ Мартіна, світ холодильників, світ, де жінки не хотіли одружуватись, де гроші нічого не важили. Три світи, але Генріх хотів жити тільки в одному, в своєму, і він сказав Мартінові, що тримав на колінах сонну Вільму:

— Мені те слово, що мати сказала пекареві, не здається таким поганим.—Він вважав його дуже поганим, але хотів бути рішучим до кінця.— Воно написане ще й у сінях на стіні, ти хіба не читав?

Мартін читав його, і, написане, воно здавалося йому ще гіршим, ніж почуте, він намагався його не помічати, так само як намагався не помічати закривавлених телячих окостів, що їх різники носили із закривавленої машини до крамниці. Так само він намагався не помічати "крові в сечі", коли бабуся тицяла йому її під ніс; не придивлятись до Вольтерса й Гребгаке, коли застав їх у кущах: розпашілі обличчя, розстебнуті штани, гіркий запах свіжої трави. Він пригорнув сонну Вільму до грудей і не відповів Брілахові. Сонна дитина була тепла й обважніла.

— От бачиш,—вів далі Брілах,—у нас такі слова пишуть на стінах, вимовляють, а у вас — ні.

Але крига не розколювалась, бо він брехав: казав, що те слово не здається йому поганим, а насправді вважав його за дуже погане. Він згадав святого Йосифа. Білолиций, лагідний чоловік: "Хай він буде вам за приклад". Білолиций лагідний чоловіче, чи ти бачив дядька Лео? І чи я побачу тебе? Святий Йосиф стояв десь унизу, глибоко під кригою — образ, що часом оживає й починає повільно добуватися нагору, та даремно — криги йому не пробити. Але чи він вийшов би нагору, якби крига справді розкололася? Чи не зломився б, не пішов би знову, уже остаточно, на дно, безпорадний, безсилий проти Лео? У його патрона, святого Генріха, теж лагідне, хоч і суворе, обличчя — священик подарував йому фотографію з його статуї і сказав: "Хай він буде тобі за приклад".

— Це Лео пише те слово на стіні, — твердо сказав він, обернувшись до Мартіна. — Я вже переконався.

Червона, як буряк, пика, що пахне туалетною водою і співає дивовижні пародії на псалми. Генріх їх не розумів, але знав, що вони були непристойні, бо мати завжди сердилась і просила:

— Та цить...

Мартін мовчав. Однаково нема ніякої ради. Генріх теж мовчав. Він вирішив, що не поїде з ними за місто. Навіщо гратися на кризі? Завжди прикре почуття, що провалишся у воду. І коли вони гуляли з дядьком Вілем та Альбертовою матір'ю, і коли грали у футбол — Альберт теж грав з ними — і коли вудили рибу чи йшли долиною річки Брер до греблі — всі такі безтурботні, осяяні сонцем. Завжди почуття, що крига трісне. Страх перед тією хвилиною, що має вирішити все: на Великдень Мартін іде в гімназію.

Вільма мурмотіла крізь сон, іграшки валялися на підлозі, а читанка була розгорнута на тій сторінці, де святий Мартін їде крізь хуртовину. Він розтинає золотим мечем навпіл свій плащ, щоб поділитися з жебраком, і жебрак має нужденний вигляд: голий, кістлявий чоловічок серед заметів.

— Слухай, тобі треба йти,—сказав Генріх.—Дядько Альберт збожеволіє зі страху.

Мартін мовчав. Він сам майже засинав, був стомлений, голодний і не хотів іти додому, не тому, що боявся Альберта, а тому, що знав, як погано вчинив.

— Ох і свиня ж ти,— мовив Генріх, і голос його здався сонному Мартінові не таким, як перше, не чужим і поважним, а сумним.— Якби в мене був такий дядько, як Альберт, я б...— але не докінчив, бо в голосі його забриніли сльози, а він не хотів плакати. Тільки спробував уявити, як би все виходило, коли б Альберт справді був його дядьком. Ось Альберт заходить до хати у формі трамвайного кондуктора. Його легко уявити в тій формі— І Генріх наділяв Альберта, крім його власних вартостей, ще й усіма приємними рисами Герта й Карла. Слово "лайно", що його залишив Герт, теж не було надто чуже для Альбертових уст, тільки сказав би він його лагідніше. Не Альбертове слово, а все ж він міг би його вимовити.

В кімнаті стояла тиша. Надворі спокійно гудів літак, тягнучи за собою довгий шлейф: "Чи ти готовий до всього?" — і раптом пані Борусяк знову заспівала. Вона співала свою улюблену пісню, протяжну, смутну й гарну: "О, не лиши нас, пресвята Маріє". Голос її повільно тече згори, наче густий, запашний мед. Героїня, яка відмовилась від пенсії, щоб не бути неморальною, гарна, повна білявка, що пристала до тихого берега. У кишені в неї завжди є медові цукерки для дітей. "В долині сліз,—співає вона,—у цій долині сліз".

І десь далеко гуде літак.

— У понеділок підемо в кіно,— сказав Мартін тихо, не розплющуючи очей.— Так, як ми й домовились. Якщо твоя мати буде на роботі, Больда поглядить В ільму.

— Гаразд,— відповів Генріх,— підемо, як і домовились.

Він усе хотів сказати, що не поїде за місто, але ніяк не міг зважитись. Надто гарно було в Бітенгані, хоч там з'явиться страх — дома в нього ніколи не було такого почуття. Страх перед третім світом, надто великим для нього. Жити між світом школи і його власним можна, так само, як можна поки що жити між його світом і церквою. Він ще не був неморальний, не робив нічого безсоромного. І страх у церкві був інший: свідомість, що так теж довго тривати не може — надто багато всього було під кригою і надто мало поверх неї.

"Долина сліз", краще не скажеш. Гарно співає пані Борусяк.

— В "А т р і у м " нема чого йти, — сказав Мартін.— Там фільм дурний.

— Як хочеш.

— А що йде в "М о н т е-К а р л о"?

— Там дітям перегляд заборонений,— мовив Брілах.

Розкішна русява красуня, схожа на пані Борусяк, тільки що майже роздягнена. Надто палко цілує її смаглявий авантурник. На афіїїіі написано: "Бережіться русявих", а під грудьми в жінки наліплена червона

стяжка: "Дітям перегляд заборонений" — ніби страшна петля стягує жінку й смаглявого авантурника.

— Може, підемо в "Боккачч о"?

— Побачимо, — відповів Генріх, — на пекарні висить афіша, де що йде.

Було тихо, будинок злегка тремтів від ненастанного руху на вулиці, і вікна тихо деренчали, коли проїздила машина чи тридцять четвертий автобус. "В долині сліз",— співала пані Борусяк.

— Ну, тепер біжи додому, — сказав Генріх.—Не будь такою свинею.

Мартін почував себе .невдячним, стомленим, нещасним і не розплющував очей.

— Зараз я йду в пекарню по матір. Потім побачимо, що йде в "Боккаччо".

— Вільма ж спить.

— Збуди її, а то ввечері не засне.

Мартін розплющив очі. В читанці святий Мартін їхав крізь хуртовину, і його золотий меч розтинав плащ майже навпіл.

"В страшній біді",— співала пані Борусяк.

Брілах знав, що Лео не заплатить, але він нарахує йому борг, і це буде його помста за звинувачення в крадіжці. Лео має платити на двадцять марок більше в місяць, а ще десять він би заощадив, і зубний лікар вдовольнився б тридцятьма марками на місяць. Залишається ще триста марок завдатку: купа грошей, недосяжна вершина. Тільки чудом можна добути триста марок, але чудо мусить статися, бо мати плаче через зуби. Лео, звичайно, не платитиме ні на пфеніг більше, і сварки не минути. Коли вже немає іншого батька, то хай би був хоч інший дядько. Усі дядьки кращі за Лео.

— Збуди Вільму, нам пора йти.

Мартін обережно поторсав дитину, і вона розплющила очі.

— До мами,— сказав він тихо. — Хочеш до мами?

— А ти йди додому,— ще раз %мовив Генріх.— Не будь такою свинею.

— Відчепися,— сказав Мартін.

Мати поїхала, Больда десь прибирає в церкві, а Альберт — Альберта треба покарати. Альберт хвилюється, коли Мартін не приходить вчасно, але хай похвилюється. Глюм і Больда все-таки найкращі, він їм подарує

8 Г. Бел*

217

щось — Глюмові фарби, а Больді новий молитовник у червоній шкіряній оправі і блакитну коленкорову течку, щоб вона мала куди складати програми кіно. Мати від нього нічого не дістане, і Альберт також. Хай не пишуть записок, хай не підкреслюють тричі допоміжні слова — "мусила", "повинна була", "не змогла"...

— Ну, швидше, — мовив Брілах,—мені треба двері замикати.

— Я лишуся тут.

— То, может я й Більму лишу?

— Ні, бери з собою.

— Як хочеш. Замкнеш, як будеш іти, а ключа покладеш під хідничок. Але ж і свиня ти...

Обличчя в нього знову було поважне, грошове.

Мартін промовчав. Генріх пішов, а він лишився сидіти на підлозі. Він чув, як пані Борусяк на сходах озвалася до Вільми, потім до Брілаха і як вони всі разом зійшли вниз. Тепер він був сам, і пані Борусяк уже не співатиме. Але, може, вона пішла тільки в молочну крамницю по кефір? Пан Борусяк завжди п'є кефір.

Іншим хлопцям добре — в Поске мати завжди дома: плете, шиє. Завжди є, коли Поске приходить зі школи. Юшка готова, картопля зварена, і завжди є щось на десерт. Пані Поске плете светри, панчохи з гарними візерунками, шиє штани й сорочки, а на стіні в них висить збільшена фотографія батька Поске, майже така завелика, як портрет його батька в передпокої. Батько Поске був обер-єфрейтором: усміхнений обер-єфрей-тор з колодочкою орденів на грудях. Берендтів дядько і новий батько Гребгаке, а також Вельцкамів дядько добрі, не такі, як Лео. Вони майже такі, як справжні батьки. Лео — найгірший із дядьків, а от Альберт — справжній дядько, не такий, що поєднується з його матір'ю.