Дім без господаря - Сторінка 40

Неллі захотілось опинитися в Генелевій кав'ярні, побачити усмішку Луїджі, почути платівку, що її він завжди ставить, як тільки вона заходить, дочекатися тієї миті, коли відбринить мелодія, захотілося до Мартіна, до Альберта. І шкода стало, що зник назавше уявний Гезелер, якого можна було ненавидіти. Цей мізерний кар'єрист не викликав у неї ненависті; це був не той страшний чоловік, лиходій, що його образ мати намагалася вкарбувати в Мартінову уяву. Він марнославний, недурний, такий, звичайно, зробить кар'єру.

— Я тут висяду,— сказала Нелла.

Він зупинив машину, не дивлячись на неї. Вона відчинила дверцята.

— Валізу хай віднесуть до моєї кімнати.

Він кивнув, і Нелла, дивлячись на його профіль, даремно чекала, що в її серці ворухнеться співчуття, як перед тим даремно чекала на спалах ненависті.

Патер Віліброрд уже йшов їй назустріч з розгорненими обіймами.

— Як добре, що ви приїхали, Нелло! — вигукнув він,— Правда ж, чудове місце ми вибрали цього разу на семінар?

— Так,— відповіла Нелла, — чудове. Семінар уже почався?

— Шурбігель щойно зробив блискучу доповідь, і всі нетерпляче очікують на Геаелера. Це його дебют у нашому гуртку.

— Я хотіла 6 піти до своєї кімнати,— мовила вона.

— Ходімо,— сказав патер Віліброрд,— я вас проведу.

Нелла побачила, як Гезелер із течкою та її валізою в руках піднімався сходами, та коли вони з патером Вілібрордом підійшли ближче, його вже не було, а її валіза стояла перед столиком портьє.

XV

Кондукторського кашкета не було на вішалці. В сінях пахло бульйоном і розігрітим маргарином, на якому Брілах завжди смажив картоплю. На верхньому поверсі співала пані Борусяк "На могилі батьків зелененька трава". Голос у неї був гарний і чистий, він лився згори, ніби ласкавий дрібненький дощик. Мартін глянув на поколупану стіну, де вже понад тридцять разів писалося те слово. Свіжа подряпина під газовим лічильником свідчила про те, що зовсім недавно тут знов відбувався німий двобій. У столярні глухо деренчав тесальний верстат, мирний гуркіт, що від нього стіни завше тихо двигтіли. Часом верстат озивався гучніше і майже тріщав, коли обстругана дошка вислизала з його пащі. Як тільки затихав тесальний верстат, починав тонко бриніти токарний. Лампа в коридорі завжди легенько погойдувалась, а згори, ніби якась благодать, лився сильний гарний спів.

Вікно на подвір'я було відчинене. Внизу столяр з учнем складали дошки. Учень тихо підсвистував пані Борусяк, а крізь праве вікно в обгорілій стіні зруйнованого будинку в глибині двору видно було літака, що спокійно линув по блакитному небу, тягнучи за собою транспарант. Ось літак зник за простінком між вікнами, потім виринув у другому вікні; сірий на світлому небі, він з'являвся в кожному вікні, повільно, наче бабка, що тягне за собою надто важкий хвіст. І аж як він виплив із-за руїн і завернув до церковної дзвіниці, Мартін прочитав напис на транспаранті — слово по слову, так, як вони вигулькували на світло, коли літак змінював напрямок: "Чи ти готовий до всього?"

Пані Борусяк співала далі приємним, глибоким голосом, і Мартін, слухаючи той спів, немов бачив її перед собою. Вона білява, як і його мати, дуже білява, тільки огрядніша, і до її вуст те слово не личило зовсім.

П чоловік теж загинув на війні, і раніше вона звалася пані Горн. Тепер у неї другий чоловік, листоноша, і вона з паном Борусяком одружена насправді, так само як мати Гребгаке з паном Собіком. Пан Борусяк такий самий привітний, як і пані Борусяк. Він приносить гроші дядькові Альбертові і матері теж. Діти в пані Борусяк уже дорослі. Найстаршого звуть Ральф Горн, це той, що вчить дітей прислужувати під час відправи. А на табличці в церкві написано: "Петрус Канізіус Горн, помер 1942 року". На тій самій табличці трохи вище стоїть: "Раймунд Бах, помер 1942 року". Генріхів батько записаний на іншій табличці в церкві святого Павла: "Генріх Брілах, помер 1941 року".

Мартін почекав, поки токарний верстат перестав дзижчати, і прислухався до Генріхових дверей. Часом Лео не залишав кашкета в коридорі, а брав його з собою до кімнати, але тепер там нічого не було чути. Мартін відійшов од вікна і, ще трішки почекавши, відчинив двері.

— Ой лихо! — вигукнув Брілах.— Тебе дядько Альберт шукає!

Брілах сидів коло столу й писав щось олівцем на аркуші паперу. Обличчя в нього було дуже поважне. Він підвів голову й спитав:

— Чи ти вже був дома?

Мартін ненавидів Брілаха, коли той прибирав такого поважного виразу, ненавидів, коли Брілах — а таке бувало часто — казав: "Ти цього не розумієш". І знав, що Брілах тоді мав на думці гроші. Він таки справді не розумівся на грошах, але ненавидів, коли Брілах прибирав такого поважного, грошового виразу.

— Ні,— відповів Мартін, — я ще не був дома.

— Тоді гайда, бо дядько Альберт хвилюється. Мартін уперто похитав головою і обернувся до В Ільми, що повзла до нього з кутка.

— Ти свиня, — сказав Брілах,— просто-таки свиня.

Він знову схилився над своїм папірцем. Вільма почала гратися Мартіновим ранцем. Мартін сів на підлогу між дверима й ліжком, узяв Вільму на коліна, але вона сміючись випручалася, схопила ранець за ремінець і потягла вбік. Мартін втомлено слідкував за нею. Вільма намагалась відкрити ранець, торсала ремінці, не відсті-баючи пряжки. Мартін присунув ранець до себе, витяг обидва ремінці з пряжок і віддав його Більмі; коли дівчинка смикнула за ремінець і він витягся, то аж заверещала з радощів. Вона смикнула за другий ремінець, і як той так само легко подався, зраділа ще дужче й ґвалтовно відкрила ранець. Мартін, прихилившись до столу, дивився ла неї.

— Ох, яка ж ти свиня,— знову сказав Брілах, не обертаючись, а коли Мартін не озвався, додав: — Ти геть вимастиш собі штани.

Обличчя в Брілаха й далі було поважне, грошове. Мартін не озивався, хоч йому кортіло сказати: "А хай тобі грець із твоєю поважністю". Але він мовчав, бо Брілах був такий поважний через гроші, а говорити за гроші небезпечно. Він якось був спробував, щоб збити з Брілаха пиху. Сказав, що в них дома завжди є гроші — і в Альберта, і в матері, і в бабусі.

Після того Брілах шість тижнів до них не приходив, шість тижнів не розмовляв із Мартіном, аж дядькові Альбертові довелося вмовляти його, щоб він знову ходив. Для Мартіна ті шість тижнів були жахливі. Тому він не озвався, тільки мовчки підігнув ноги, обхопивши руками коліна й дивлячись на Вільму.

Вільма порядкувала в його ранці — повитягала звідти всі книжки, шкіряний пенал, розгорнула задачника, що лежав зверху, і тицьнула пальчиком на малюнок. О, ті торти, що їх можна ділити на чотири, на вісім, на шістнадцять, на тридцять дві частини, що можуть коштувати дві, три, чотири, п'ять або шість марок,— і треба вирахувати, скільки в кожному випадку коштує один шматок. Торт сподобався Вільмі; вона, здавалося, зрозуміла, що то таке, і вигукнула одне з небагатьох слів, які вже знала: "Цукорі" Але й африканські банани вона називала "цукром" — їх купують по стільки-то за тонну — скільки кілограмів має тонна? — роблять націнку на стільки-то відсотків, і треба вирахувати, скільки коштуватиме кілограм бананів у крамниці. Велике кружало сиру, хліб, мішок з борошном теж були "цукром". Чоловік, що ніс борошно, мав сердите обличчя, і для Вільми то був Лео, а пекар, що приязно всміхався, рахуючи мішки, — тато. Вільма знала тільки троє слів; "Лео", "тато" і "цукор". Портрет на стіні був "тато". Всіх чоловіків, що їй подобались, вона звала "татом", а всіх, що не подобались, — "Лео"

— Можна, я намащу собі хліба маргарином? — стомлено спитав Мартін.

— Певне ж,— відповів Генріх, — але на твоєму місці я пішов би додому. Дядысо Альберт дуже хвилювався, а вже минула година, як він був: тут.

Мартін нічого не відповів, і Генріх вигукнув:

— Ох, яка ж ти свиня! — І додав уже тихіше: — Намасти собі хліба.

Обличчя його стало ще поважніше, і Мартін знав: Генріхові дуже хотілося пояснити, яку важливу проблему він має вирішити. Ждав тільки, поки він спитає. Однак Мартін нізащо не буде питати.

Злість на дядька Альберта поступово вщухла. Мартін почував свою провину й намагався не думати про нього.

Чого було йти в кіно? Мартін спробував знову підігріти в собі злість. Альберт дедалі частіше почав кудись від'їжджати, залишаючи йому записки на клаптях газети. Коротенькі записочки, і головне слово тричі підкреслене. Те потрійне підкреслення вигадала мати. Вона завжди чомусь тричі підкреслювала допоміжні слова: "мусила", "повинна була", "не змогла".

— Устань, не брудни штанів,— уже ровдратовано сказав Брілах.— І намаж собі хліба.

Мартін шдвівся, обтрусив штани й усміхнувся до Вільми, що перегорнула сторінку в задачнику й радісно показувала на вівцю, що важила 64,5 кілограма; різник купив її по стільки-то за кілограм живої ваги і з такою-то націнкою продав по стільки-то за фунт. Мартін сам помилився в цій задачі, не подумавши, порахував гроші за 64,5 фунта, після чого вчитель весело заявив, що так усі різники— в місті скоро збанкрутували б. Одначе різники не банкрутували, а навпаки, багатіли. Вільма тішилась вгвцеЮ) вигукуючи: "Цукор!"^ потім її увагу привернула дальша сторінка, де якась дурепа купувала на виплату моторолер.

Брілах і далі сидів коло столу і, наморщивши лоба, Щось рахував. Мартін глянув на аркушик і побачив, Що він геть списаний цифрами, перекресленими стовпчиками цифр; остаточні суми були обведені олівцем. Мартін підійшов до буфета, відсунув убік кришталеву вазу з помаранчами, бананами й гронами винограду на берегах, такими схожими на справжні, що він завжди дивувався. Мартін знав, де там що стояло — алюмінієва хлібниця з хлібом, маслянка з маргарином, ніж, срібляста бляшанка з яблуковим повидлом. Він одрізав собі товсту скибку хліба, намазав її маргарином та повидлом, зразу ж надкусив шматок і аж зітхнув з утіхи. Вдома ніхто, крім Больди й Глюма, не знав, що він так любить маргарин. Бабуся жахалася, коли він їв його, і глухим голосом розповідала про безліч хвороб. То були страшні хвороби, а найгірша з них звалася сухотами.

— Ой, дістанеш сухоти!

Але Мартінові маргарин дуже смакував. Не відходячи від буфета, він намазав собі ще одну скибку, щоб не вставати вдруге. Вільма радісно засміялася, коли він знову сів до неї на підлогу.