Дім без господаря - Сторінка 39

Цілі купи альбомів, і всі їх доведеться перегорнути.

Мертвотно-сірі кадри, зафіксовані на плівці якимось партачем, такі самі сірі, як фотографії в альбомах її шкільних товаришок, нагромадження нудьги в смугастих

7 Г. Бель

197

альбомах, повних фотографій, що їх робили чванькуваті фотографи на курортах. Від Фленсбурга до Медіни, від Кале до Карлсбада знято все, щб тільки можна було зняти: нудьга групова й поодинці, нудьга 8X8 чи 16X12, а подекуди й нудьга в портретному форматі: Лотта на березі Медінської затоки 24X18, увічнена в альбомі № 12. Далі відображено відтинок Лоттиного життя від випускного екзамену до заручин. Тепер альбом № 13 о, ми не забобонні! — цілком присвячений весіллю і весільній подорожі: нудьга у фаті і без фати, нудьга з цнотою і без цноти. "Ти вже бачила Бернгардового батька? Ні? Ось він". Невідомий веселун, увічнений у форматі 8X16. І зразу ж в альбомі № 14 — маля. Яке миле, боже, яке миле! Сірі тіні на його обличчі відретушовані з геніальною впевненістю.

Він неодмінно зупинить машину в наймальовничішо-му місці, намагатиметься її поцілувати, потім дістане з течки лейку. Ще один знімок у альбом: Нелла на повороті восьмої вулиці. Унизу — річка Брер. Праворуч — гребля в лісі; ідилічне озеро й ідилічний ліс. Унизу потічок, за ним село, дзвіниця в стилі барокко, великий, теж у стилі барокко, готель "Під блакитною свинею". "О, ви ще не знаєте, чому готель так зветься?" — "Ні".— "То слухайте..." — неминучий анекдот, ще один поцілунок, вони вийдуть з машини. Знято дзвіницю в стилі барокко, "Блакитну свиню". Чудо сталося. Скоро з лабораторії принесуть пачку нудьги у визначеному форматі.

— Чудово, правда?

— Чудово.

Тут вона часто проїжджала, раніше з Раєм, а в останні роки з Альбертом, і їй ніколи не було нудно. Навіть дзвіниця в стилі барокко й "Блакитна свиня" не наганяли на неї нудьги, але тепер їй було страшенно нудно. І через те в ній повільно наростала злість, підступала до горла, як підступає живе срібло в термометрі гарячого дня.

— Зупиніть машину,— сказала вона різко.

Він зупинив. Нелла вийшла з машини, ступила кілька кроків до лісу і раптом почула позаду клацання. Вона обернулась і побачила, що Гезелер стоїть коло машини з лейкою в руках.

Вона підійшла до нього й тихо сказала:

— Дайте мені плівку.

Він тупо глянув на неї.

— Дайте мені плівку! Вийміть її!

Повільно, наморщивши чоло, він відкрив фотоапарат, вийняв плівку й подав Неллі. Та витягла стрічку з касети й подерла на клапті.

— Я ненавиджу фотографуватися,— спокійно сказала вона. — Тож більше й не пробуйте.

Тоді знову сіла в машину, глянула на нього збоку, і на мить її потішив уперто-ображений вираз у нього на обличчі. Він навіть трохи надув губи.

Раптом на роздоріжжі, звідки видно було захирілий Брер, дзвіницю в стилі барокко і "Блакитну свиню", Гезелер зупинив машину. По-хлоп'ячому граючись лейкою, що висіла в нього на грудях, він сказав саме те, що Нелла й сподівалася від нього:

— Ну, хіба не чудово тут?

— Чудово,— погодилась Нелла.— Скільки нам ще їхати до замка?

— Півгодини,—відповів Гезелер.—А ви знаєте Брер-ніх?

— Я була там кілька разів.

— Дивно, що я вас там ніколи не здибав. За останній місяць я побував там аж двічі.

— А я вже з рік там не була.

— О! — вигукнув він.— Я всього тут два місяці.

— А де ви були раніше?

— Вчився. Мені довелося починати все наново.

— Довго ви були в армії?

— Довго, — відповів Гезелер, — цілих чотири роки, а потім ще шість років товк науку, щоб дістати якийсь фах, і аж тепер потроху починаю жити.

— Жити? — перепитала Нелла. — Ви ж, певне, живете вже цілих двадцять вісім років.

— Рівно тридцять два,—усміхнувся Гезелер.— Дякую за комплімент.

— Це не комплімент, а цікавість. Я знала, що ви скажете, скільки вам справді років, бо ви, мабуть, хотіли б видаватися старшим.

— Для вас, — мовив Гезелер, — я хотів би бути старшим на два роки.

— Навіщо? — холодно спитала вона, знуджено дивлячись на щойно пофарбовану строкату чільну стіну готелю в стилі барокко, залляту сонячним світлом.

7*

199

— Тоді я був би на чотири роки старший за вас.

— Які складні компліменти,— стомлено зауважила Нелла.— Але ви помиляєтесь, мені вже рівно тридцять сім років.

Так, певне, почуває себе поліційний службовець, що допитує дрібного злочинця, а не досвідчений слідчий, що заганяє на слизьке запеклого вбивцю.

— Якщо й комплімент, то ненавмисний, — сказав Гезелер.— Ви справді видаєтеся молодшою.

— Знаю.

— Може, поїдемо далі?

— їдьмо,—погодилась Нелла,—але не зупиняйтесь ні біля церкви, ні біля готелю.

Він усміхаючись глянув на неї, але Нелла сиділа мовчки весь час, поки вони завернули й повільно поїхали невеличкою рівниною.

— Гарний цей анекдот про "Блакитну свиню", правда ж? — мовив Гезелер.

— Чудовий,— погодилась Нелла.

Рекламний фільм для туристів крутився далі: луки, корови — і чисто виголений третьорядний актор. За режисера — завідувач рекламою, що сам колись був актором, а вона — вона в ролі примадонни, що її куплено, аби фільм був принадніший. Ландшафт нічого не коштує. Біля кінокамери — аматор, якого в школі вважали за обдарованого. Неллі ніяк не щастило перескочити в іншу площину: у фільм спогадів чи в той, що припадає порохом в архіві, у продовження фільму спогадів — у непрожите життя. Безжурність, діти, власний журнал, напої — прохолодні, свіжі, різних кольорів, і Альберт, як незамінний приятель. Фільм без Глюма, без Больди, з непонесеними, ненародженими першокласниками 1950—1953 років. Вона гарячково намагалась оживити в пам'яті Раїв образ, щоб розпалити свою ненависть, але перед нею поставали тільки бліді кадри, застиглі кліше — італійські села, наче на рекламних проспектах, і на їхньому тлі Рай, як турист, що збився з дороги. Уява стомилась — її паралізувала сучасність.

Раптом Гезелер поклав руку їй на плече, і вона спокійно сказала:

— Прийміть руку!

Гезелер послухався, проте Нелла даремно чекала, що в ній прокинеться ненависть, даремно думала про

Абсалома Біліга, розтоптаного на цементній долівці, про кров на бетоні, про Рая, якого застрілили в ім'я наказу, принесли в жертву принципові, послали на смерть, щоб підтримати престиж, убили остаточно й назавжди. Рай не поставав у пйм'яті, і спогади мовчали. Ненависть не прокидалась, тільки хотілося позіхати. Гезелер знову поклав їй руку на плече, і вона знову спокійно сказала:

— Прийміть руку!

І він прийняв. Оце й зветься "починаю жити", це він називає початком нового життя — поцілунки на узліссі, залицяння в машині. З-за куща дивиться козуля і ніби всміхається глузливо. Глузлива козуля — яка знахідка для фотографа-аматора!

— Прийміть руку й більше не кладіть,— мовила Нелла.— Мені й так нудно. Краще розкажіть, де ви воювали.

— О, я рідко згадую про той час,— зауважив Гезелер.— Намагаюся забути про війну, і мені вдається. Все те минулося.

— Але ви, мабуть, пам'ятаєте, де воювали?

— Майже скрізь, — відповів він. — На Заході, на Сході, на Півдні — тільки на Півночі не бував. Наостанці я служив в Ервіновій армії.

— У чиїй?

— В Ервіновій. Хіба ви не знаєте Ервіна Роммеля?

— Мене ніколи не цікавили імена генералів.

— Ну чому ви такі лихі?

— Лиха? — перепитала Нелла.— Ви так кажете, ніби я маленька дівчинка, що з упертості не подає тітці руки/ В куток її! Чи ви, може, не знаєте, що мого чоловіка вбито?

— Знаю,— відповів Гезелер,— мені казав патер Вілі-брорд, давно вже знаю. Та й хто цього не знає. Вибачте.

— Що я маю вам вибачати? Що мого чоловіка вбито? Кінець усьому, вирізано кадри, що мали стати не мрією, а дійсністю. Викинуто в архів — і тепер збирай докупи шматочки. Де тут уже пам'ятати імена генералів!

Він довго мовчав, шанобливо мовчав. Нелла бачила з його профіля, що він думав про війну,—згадував тяжкі хвилини, фронтову приязнь, генерала Ервіна.

— На яку тему ваша доповідь?

— Моя доповідь? "Перспективи розвитку сучасної лірики".

— Ви будете говорити й про мого чоловіка?

— Аякже. Не можна говорити про сучасну лірику, не згадуючи про вашого^ чоловіка.

— Мого чоловіка вбито під Калинівкою,— сказала Нелла. Вона глянула на Гезелера, здивована й розчарована своїм спокоєм. Його обличчя не змінилося.

— Я знаю,—мовив він.— А найдивніше, що я, здається, теж побував у тих місцях. Улітку тисяча дев'ятсот сорок другого року я воював на Україні. Правда ж, дивно?

— Так,—відповіла Нелла, і їй захотілося, щоб це був не він.

— Я все забув,—вів далі Гезелер.—Я вперто витравлюю з пам'яті війну. Треба забути про неї.

— Так, — сказала Нелла, — і про вдів і сиріт, про все неприємне, й будувати гарне, чисте майбутнє. Довір'я здати в банк. Про війну забути, але пам'ятати імена генералів.

— Господи, ну буває ж часом, що впадаєш у жаргон минулих років.

— Так,— відповіла вона, — це якраз жаргон минулих років.

— Хіба це так погано?

— Погано? — перепитала вона.—Поганими називають хлопчаків, що крадуть яблука, а для мене це щось гірше, ніж погане, отой ваш "жаргон минулих років". Мій чоловік ненавидів війну, і я не дам жодного його вірша до вашої антології, якщо ви не візьмете разом з ним листа, якого я сама виберу. Він ненавидів війну, ненавидів генералів, вояччину — і я мала б ненавидіти вас, але дивно — ви тільки наганяєте на мене нудьгу.

Гезелер усміхнувся.

— Чому ви повинні ненавидіти мене? — спитав він. В голосі його забринів сум, а обличчя прибрало

страдницького виразу, як і годиться в аматорських фільмах.

— Я мала б ненавидіти вас, коли б не перестала жити зі смертю свого чоловіка. Я хотіла б одного: ненавидіти його ненавистю, бо якби він знав вас тепер чи тоді, то дав би вам ляпаса. Я мала б далі робити те, що робив він, поводитись, думати так, як думав він і як мене вчив думати — давати ляпаси людям, що забувають війну, але з школярською сентиментальністю вимовляють імена генералів.

Гезелер мовчав, і Нелла бачила, як він зціпив губи.

— Якби ви хоч були чесні і відверто славили війну, щиро грали свою гру в невдалих завойовників — а то аж страшно стає, що саме вам доводиться читати доповіді на тему: "Перспективи розвитку сучасної лірики".

Гезелер їхав повільно.

Між високими буками Нелла побачила вже першу будівлю Брерніхського замка — павільйон у стилі барокко, довкола якого роїлися ситі голуби, відгодовані бутербродами екскурсантів.

Ось і скінчився дилетантський рекламний фільм з поганим освітленням, без щасливого кінця — традиційного поцілунку на тлі Брерніхського замка не відбудеться.