Дім без господаря - Сторінка 36

Він написав у ній червоним олівцем: "Не обідай, почекай на мене. Сьогодні я не спізнюся". Слово "сьогодні" було двічі підкреслене. Альберт зняв записку, відчинив двері, і вони зайшли в маленький коридор, оббитий зеленим шовком. Тканина була ще ціла, тільки зблякла, а на вузьких мармурових смугах, що ділили стіну на зелені квадрати, з'явилися жовтаві плями. Радіатор був геть укритий пилюкою. Альберт поправив Мартінів велосипед, навскіс прихилений до радіатора, а Брезготе розгорнув прикріплений до стерна триколірний прапорець — зелено-біло-червоний.

— Прошу,— сказав Альберт, — заходь.

У вітальні було темно й тихо. Велике люстро між двома дверима цілком відбивало чоловічий портрет, що висів на протилежній стіні.

Брезготе поглянув на портрет. То був шкіц, виконаний темперою, квапливими, грубими мазками, але дуже талановито. Юнак у яскраво-червоному светрі, тримаючи в одній руці олівця, а в другій — шматочок блакитного картону, опустив очі і, здавалось, читав те, що написав на ньому. В роті він мав люльку. Брезготе прочитав навіть яскраво-жовтий напис на блакитному картоні: "Яєчні макарони Бамбергера".

Альберт повернувся з кухні, не зачинивши за собою дверей, і Брезготе побачив, що кухня дуже велика, облицьована білими кахлями, а по них меншими чорними плитками викладено емблеми кухарського мистецтва — ложки, горщики, сковороди, величезні рожни, дека. І серед усього того красувалося прислів'я:' "Любов приходить на ситий шлунок".

— Це її чоловік? — спитав Брезготе. — Поет?

— Так, — сказав Альберт,— але на нього краще дивитися звідси.

Легенько взявши Брезготе за плечі, він обернув його до люстра, що було таке саме завбільшки, як і портрет. Брезготе замислено дивився на портрет і на шматок блакитного картону з написом навпаки. В люстрі, перед портретом юнака, було видно і їх самих, їхні поріділі чуби і стомлені обличчя. Вони ззирнулись і всміхнулися.

— Пообідаємо, як прийде хлопець, — сказав Альберт.— А тим часом ходімо щось вип'ємо.

Його кімната була висока й простора, біля вікна стояло ліжко, проти нього — величезний стіл, де Альберт малював, а між столом і ліжком ще лишався широкий прохід. Спереду стояла канапка, фотель і столик з телефоном.

Альберт відчинив шафу, взяв чарки, пляшку коньяку й поставив на стіл.

Брезготе вже сидів і курив. Будинок і сад — усе навколо дихало якимось непорушним спокоєм, глибокою тишею, що ними він давно вже не втішався. Брезготе почувався тут добре й радів, що розмовлятиме з Альбертом про .Неллу. Він устав і, поки Альберт наливав коньяк, підійшов до вікна й відчинив його. Здалеку почулися дитячі голоси, сміх, і з того галасу можна було здогадатися, що діти бавляться у воді. Брезготе. повернувся до столу, сів навпроти Альберта й надпив коньяку.

— Мені тут так добре,— сказав він,— що я не піду звідси, поки ти мене не виженеш.

— Сиди собі на здоров'я, — мовив Альберт.

— Я тільки мушу десь о четвертій зателефонувати до редакції.

— Зателефонуєш звідси.

Він подивився на Брезготе і знову злякався, помітивши раптом на його обличчі вираз гіркої безнадії, що нагадав йому про Шербрудера, який застрілився через Неллу двадцять років тому.

Нелла тоді відповідала за вечори відпочинку в "Спілці німецьких дівчат" і товаришувала з III ербруд єром, що

влаштовував такі самі вечори в "Спілці гітлерівської молоді". Він мав двадцять один рік, саме закінчив учительську академію і був призначений в одну з приміських шкіл. У гайку, що оточував руїни давньої фортеці, він натрапив на величезного дуба, звелів розчистити навколо нього майданчик і назвав його тінгом" 1. Він приводив туди своїх хлопців, улаштовував з ними ігри, співав пісень. Шербрудер був чорнявий, худий, схожий на цигана. У нього на обличчі булсі написано, що він віддав би половину життя, аби тільки мати русявого чуба. А в Нелли коси були русяві, аж білі. І взагалі вона була наче змальована з портрета германської жінки в расистських книжках, тільки не така нудна. Шербрудер доніс на Рая і Альберта місцевим штурмовикам, що влаштували у фортеці поряд з його тінгом маленький, майже приватний концтабір. їх там протримали три дні, допитували, били, і ще й досі Альбертові снилися часом темні переходи казематів, де лунав крик замордованих, ввижалися сліди розлитої юшки і бризки крові на бетонованій долівці. Вечорами там ревли п'яні штурмовики, наглядаючи за арештантами, що чистили картоплю, і, як на кілька хвилин наставала тиша, знадвору чутно було спів Шербрудерових хлопців: "Скачуть блакитні драгуни..."

Альберта і Рая протримали у фортеці лише три дні. Неллин батько, що постачав у літні табори "Гітлерівської молоді" мармелад, визволив їх звідти.

Вони розуміли, що все те сталося через Неллу, проте сама вона ніколи не говорила про свої стосунки з Шер-брудером.

Ще й після того, як їх звільнили, Шербрудер не давав Неллі спокою, і вони зустрічали його кілька разів у Генеля, в павільйоні морозива. Альберт не забув виразу безнадійної закоханості на обличчі в Шербрудера, такого самого, як тепер на обличчі в Брезготе.

— Випий ще,— сказав він Брезготе.

Той налив собі чарку й випив.

Шербрудер застрелився на своєму тінгові після свята літнього рівнодення, вночі 22 червня. Його знайшли двоє хлопців. Вони вранці прийшли на тінг, щоб на вчорашньому жару розікласти нове багаття й допалити

'Вічовий майдан у стародавніх германців.

дрова. Синю форму Шербрудерову залляла кров з простреленої скроні, і вона стала темна, аж фіалкова. Брезготе втретє налив чарку.

— Безглуздо так закохатися в моєму віці,— сказав він хрипко.— Але я закохався й нічого не можу з собою вдіяти.

Альберт кивнув головою. Він думав про інше — про Абсалома Біліга, якого замордували в понурому казематі через кілька місяців після Шербрудерового самогубства. І йому спало на думку, що він багато чого вже забув, навіть не спромігся й досі показати хлопцеві фортецю, в якій три дні мучили його батька.

— Розкажи мені про неї,— мовив Брезготе. Альберт знизав плечима. Чи варт пояснювати, яка

Нелла непостійна? Поки Рай був живий, вона трималася добре, та коли Альберт повернувся з війни, йому аж страшно було дивитися, як Нелла зломилась. То вона цілі місяці була побожна, іноді вставала вдосвіта, щоб ке спізнитися на службу божу, дні й ночі читала життєписи схимників, то раптом її знову посідала апатія, тоді вона марнувала дні в порожній балаканині з людьми, яких запрошувала до себе, і була рада, як між ними траплявся бодай хоч трохи симпатичний залицяльник, що ходив би з нею в кіно й до театру. Часом вона виїжджала з чоловіками на декілька днів, а як поверталася, то була пригнічена й плакала в своїй кімнаті. Альберт запитав:

— Звідки ти довідався, що вона поїхала? Брезготе промовчав.

Альберт дивився на нього й думав, що він стає нудний. Альберт ненавидів, коли чоловіки розчулювалися й починали виливати душу, а Брезготе, видно, саме й хотів вилити йому душу. Він нагадував волоцюгу з фільмів. Курінь у джунглях, стовбури, обплетені ліанами, мавпа кидає у волоцюгу бананом, а він у неї порожньою пляшкою з-під віскі, і мавпа, заверещавши, тікає. Потім волоцюга тремтячими руками відкорковує нову пляшку, надпиває її і починає виливати душу слухачеві, що аж тепер з'являється на екрані. Той слухач — лікар, місіонер або розважний купець — закликає волоцюгу почати "нове життя". Тоді він, хильнувши з пляшки як слід, каже хрипким голосом: "Нове життя!" — і глузливо регоче. А потім, так само хрипким голосом, починає

довгу розповідь про жінку, що довела його до такого життя, — хрипкий голос, напливають кадри, хрипкий голос, напливають кадри, здивований лікар, здивований місіонер, здивований купець. І чим менше віскі залишається в пляшці, тим хрипкішає голос волоцюги і тим ближче кінець фільму...

Але Брезготе мовчав, хоч уже випив шість чарок коньяку і теж охрип. Зненацька він підвівся, перейшов кімнату, зупинився біля відчиненого вікна між ліжком та письмовим столом і почав задумливо торсати рожеву завісу. Тепер він уже був не волоцюгою, а інтелігентним героєм, що впав у сентиментальний настрій. Саме так у інтелігентних фільмах, інтелігентно знятих за інтелігентними сценаріями, стають біля вікна герої, наміряючись виповісти свої почуття.

Альберт налив собі ще чарку коньяку й вирішив скоритися своїй долі. Він непокоївся, що хлопця й досі не було, Брезготе нема чого хвилюватися: чоловіки такого типу завше подобалися Неллі — "розумне й мужнє обличчя", недбало вбраний. Правда, в неї саме не той настрій, але вона його, очевидно, швидко подолає. Десь раз на рік Нелла ніби навісніла й починала тужити за витонченою еротикою інтелігентних ченців, за солодкими чарами розмов про релігію у великій чистій залі, біля коминка, за чаркою доброго вина, до якого подавалося особливе печиво.

Серед чудових картин сучасних художників вона втішалася товариством напрочуд вродливих ченців з жагучими очима, які мали ту перевагу, що в своєму чернечому вбранні мали вигляд розумніших, ніж були насправді.

Альберт усміхнувся, навіть не. завваживши того, і зненацька усвідомив, як він любить Неллу і як радо чекає на її повернення.

— Добре тобі усміхатися, — сказав Брезготе, стоячи біля вікна,— а я ходжу мов неприкаяний. Я б, може, і вдовольнився тим, що терпляче чекав би на випадкову зустріч із нею, якби не побачив її сьогодні вранці.

— Ти бачив, як вона від'їжджала? — спитав Альберт.

— Так, — сказав Брезготе,— з одним типом, якого я ненавиджу, ненавидів ще до того, як побачив його з Неллою.

Ш

— А хто він? — машинально спитав Альберт, бо відчував, що Брезготе потрібен співрозмовник.

— Такий собі Гезелер, — злісно сказав Брезготе.— Ти його не знаєш?

— Ні.

Раніше саме це ім'я викликало в нього зненависть, але тепер він тільки ледь здригнувся і зрозумів Неллин натяк про її наміри.

— Ні, ти таки знаєш його,— сказав Брезготе, підійшовши ближче, і Альберт прочитав з його обличчя, який вигляд мав він сам, коли почув Гезелерове прізвище.

— Я тільки знав колись одного типа, що так звався, страшного негідника.

— Що він негідник, я не маю сумніву, — сказав Брезготе.

— А що він робить? — спитав Альберт.

— Якесь стерво з католиків. Пасеться на культурі. Ось уже три тижні, як він прилаштувався у "Віснику".

— Дякую за комплімент,— сказав Альберт,— я теж католик.

— Шкода,— мовив Брезготе, — тобто шкода, що ти католик, а не що я так сказав, бо він таки справді стерво.