Дім без господаря - Сторінка 38

Раптом вона сповнилась галасом — то в другої зміни почалася перерва, і зразу залунали сотні голосів, сміх, вигуки. Якийсь собака, наляканий тим галасом, підібгавши хвоста, перебіг на той бік вулиці.

Альберт проїхав далі, зупинився на хвилю коло таблички "Столярня" і тричі просигналив. У вікні з'явилося гарне, усміхнене Генріхове обличчя.

— Мартін у тебе?

Він знав наперед, яка буде відповідь.

— Ні. А хіба його й досі немає? Він побіг із школи просто додому.

— Немає. Ти поїдеш з нами ввечері?

— Треба спитати маму.

— Ми завернемо по тебе.

— Добре.

Лишилася ще Больда. Альберт їхав так повільно, що інші машини випереджали його, сердито сигналячи. Але він, незважаючи на них, завернув праворуч, об'їхав навколо церкви й зупинився біля входу до ризниці.

В розквіті віку (лат.).

Кров і нагла смерть. Певність, що Мартіна нема й у Больди, і якесь прагнення зайти до церкви, щоб підтвердити цю певність. Media in vita. Двері ледь прочинені. Він штовхнув їх і пройшов повз холодні чисті шафи. На гачку поряд із білою сутаною паламаря висіло темно-руде Больдине пальто. У лівій кишені, як завше,— термос із бульйоном, а в* правій — пакуночок із бутербродами.

Він відчинив двері до церкви, приклякнув перед олтарем і вийшов насередину. Досі він тут бував тільки під час відправи, і великий порожній простір злякав його. В церкві було тихо. Спершу він побачив Больдину швабру, прихилену до колони, і відро з лугом біля неї, а потім і саму Больду: вона змітала порох з готичних оздоб сповідальниці. Почувши Альбертову ходу, Больда обернулася, вигукнула щось незрозуміле й рушила йому назустріч. Вони зійшлися біля лавки для причащальників, і з її обличчя Альберт вичитав, який вигляд має він сам.

— Господи, — мовила Больда, — що сталося?

— Хлопця й досі немає. Забіг додому і знову кудись подався.

— І це все?

— Усе.

Його дратувало, що Больда розмовляє так гучно, але й сам він, хоч несвідомо намагався притишити свій голос, теж говорив гучніше, ніж хотів.

— Усе,— сказав він ще раз.— Хіба цього мало? Больда всміхнулася.

— Та нічого з ним не станеться. Він часом ображається, як нікого не застає вдома. Ось побачиш, що прийде.

Больда знов усміхнулась і похитала головою.

— Не дурій,— сказала вона.

Альберт здивувався: він і гадки не мав, що Больда може говорити так лагідно, хоч уже сім років жив з нею в одному будинку. Вона видалась йому навіть гарною. Він уперше завважив, які маленькі й тендітні в неї руки. Жовта пухнаста ганчірка була зовсім нова: на ній збереглася навіть фабрична наліпка, клаптик паперу з чорною вороною.

— Ось побачиш, — знову сказала Больда, усміхаючись.— Нема чого хвилюватися.

— Ти так думаєш? — спитав Альберт.

Va 7 г. Бель

193

— Авжеж,—відповіла вона.—Вертайся додому. Він прийде.

Вона підбадьорливо усміхнулась, обернулася й пішла до сповідальні.

— Часом він з'явиться, негайно відішли його додому! — гукнув Альберт.

Больда ще раз обернулася, кивнула й пішла.

Альберт рушив до дверей, що вели до ризниці, знову приклякнув перед олтарем і вийшов з церкви.

Він не знав, куди йому ще податися, і повільно поїхав назад тією самою дорогою, відчуваючи, що починає заспокоюватись. На нього вплинула Больдина впевненість.

Брезготе вже запарив каву і спік другу сковороду млинців.

— Ось глянь на нього,— сказав він і взяв газету, що лежала на кухонному столику.

Альберт відразу пізнав Гезелера — то було його вродливе смагляве обличчя — і стомлено сказав:

— Так, це він.

XIV

Ще розраховуючись із водієм таксі, Нелла побачила Гезелера коло дверей Кредитного банку. Стрункий, елегантний, він стояв між двома бронзовими статуями, що красувалися обабіч входу: ліворуч — фінансист із течкою, а праворуч — муляр з кельмою. Здавалося, що вони пересміхаються бронзовими усмішками над вітражем, підсвіченим ^середини. Неонові рурки посилювали барви, і на вітражі ще чіткіше проступали темні квіти, коліщата, ваги, колоски, що обрамовували напис, виведений білими літерами: "Кредитний банк — наді й-н и й". У слові "надійний" літери були втричі більші, ніж у словах "Кредитний банк". Гезелер стояв між фінансистом і муляром, якраз під літерою "а" в слові "надійний".

Він зиркнув на годинник, і Неллі, що розраховувалася з водієм, раптом захотілося до Мартіна, Альберта, Глюма, до матері й Больди. Дарма вона шукала в собі зненависті до Гезелера, він викликав у неї інше почуття, холодне й неприємне, — нудьгу.

Яскраве, різке світло невміло розставлених прожекторів спрямоване на нудного молодика, що походжає тепер від одної бронзової статуї до другої між літерами "а" та "и" слова "надійний".

— Ну то як,— сказав водій, — висідатимете ви чи ні? Нелла усміхнулася водієві і тим порухом мускулів,

що нічого їй не коштував, зразу зігнала з його обличчя невдоволення. Водій вискочив з машини, оббіг довкола, відчинив дверцята й подав їй валізку.

Гезелер на тому боці знову зиркнув на годинника. Нелла спізнилася вже на сім хвилин. Вона зажмурила очі, щоб не бачити яскравого світла. Починався новий фільм — без сутіні, без настрою.

— О дорога Нелло, який я радий, що ви прийшли!

Потиск нудної руки, блискуча машина, така блакитна, як небо влітку, вишуканий комфорт усередині. Що робить з його обличчям її усмішка!

— Чудова машина,— мовила Нелла.

— А я вже наїздив нею сорок тисяч кілометрів! Просто треба свої речі тримати в порядку.

— Авжеж, треба,— відповіла Нелла.— Порядок — це половина життя.

Він недовірливо глянув на неї.

Тут було все: і попільниця, й запальничка — розпечена до червоного спіраль. Гезелер увімкнув мотор.

Невже отак ішла Юдіт до Олоферна? Невже вона позіхала на весь рот, проходячи поруч із ним поміж шатрами?

Він веде машину впевнено й елегантно, слухняно зупиняється на червоне світло й швидко використовує кожну нагоду обігнати когось, прошмигнути вперед. Очі мужні, а як ближче придивитися — трохи сентиментальні. І все це в тому самому яскравому, різкому освітленні. Біля запальнички — останнє число "Вісника". Нелла розгорнула газету, знайшла склад редколегії. "Відділ культури й мистецтва — Вернер Гезелер". Альберт ніколи не називав його ім'я, ніколи не згадував про його вік, і Нелла роками уявляла його собі зовсім іншим: високим, брутальним красенем, офіцером з інтелігентів, заповзятим службістом, що вимагає цілковитої покори. А тут на тобі: профіль, що годидся в кращому разі до кінореклами — "Відвідайте замок Брерніх, перлину барокко в мальовничій долині річки Брер".

Почалось передмістя — огорожі, циганське шатро, ярмарок" що вже закінчувався, строкаті візки, трохи далі — гамір біля каруселі, на якій востаннє спішать покататися діти, бо намети вже згортають, готуючись до від'їзду. Але навіть такі мальовничі речі в цьому освітленні, з таким актором у головній ролі здаються непривабливими, вульгарними, а гостинець має такий вигляд, як той, що його малюють на поштових листівках.

Усмішка, ще одна, ціла черга, просто йому в обличчя: на, жери, золотко, і якщо це ти, то здохни від них, а якщо не ти, то доведеться мені пересилувати себе, стерпіти, як ти цілуватимеш мене в руку. Але це таки ти, золотко, ти, нікчемо, це ти спартачив увесь фільм. Отакий вигляд має доля, як ти: не понура, не страшна, а саме така — нудна.

Неллу дратувала навіть його витримка — стрілка спідометра наче прилипла до цифри шістдесят. Коли вже їздити машиною, то хай стрілка тремтить біля ста — тоненька невеличка голка, чутливіша, ніж руки, що регулюють її рух.

Гезелер обернувся до Нелли, і вона подарувала йому аж три порухи мускулів — механічно випромінювану отруту, яку він ковтав із вдячністю.

Бітенган. Каркасні будиночки розкидані по лісі на перший погляд безладно, але насправді дуже вдало, як того вимагає романтика дачної місцевості. Над міською брамою вмуроване ядро з часів тридцятирічної війни. Такі ядра роблять у Шміценовій майстерні: зліплять з цементу, закурять, обліплять мохом, і маєш шведське ядро.

— Гарне місце,— сказав він.

— Дуже гарне, — відповіла Нелла.

Альбертова мати розвішувала в саду білизну, а Віль ходив за нею і подавав їй собачки. Після обіду сюди приїдуть Альберт з Мартіном і будуть собі розкошувати. А ввечері з'явиться ще й Глюм, вони співатимуть і, може, вернуться аж у понеділок.

"Зупиніть машину!" — мало не сказала вона, але стрималась і тільки на повороті ще раз обернулася. Віль терпляче носив торбинку з собачками за Альбертовою матір'ю, що саме поставила на землю яскраво-жовтого

кошика й вішала Вілеву нічну сорочку. Нелла сумно дивилася на той прапор мирного життя, що зникав за деревами.

— Чарівна місцевість, — сказав Гезелер.

— Чарівна,— погодилась Нелла.

Він знову недовірливо глянув на неї, щось, видно, в її голосі насторожило його. Вона усмішкою розвіяла недовір'я. Неперевершений, безкоштовний бальзам, від якого з чоловічих облич зникає смуток і "знову все гаразд, знову все гаразд". Він поїхав швидше — стрілка спідометра піднялася до сімдесяти п'яти.

Він упевнено й легко долав повороти, і фільм крутився далі: "Відвідайте замок Брерніх, перлину барокко в мальовничій долині річки Брер".

Внизу текла річка Брер — зелений вузький струмок, який живили штучно: потаємними бетонними трубами пускали воду, щоб він не пересох, а й надалі був ідилічний і чистий: принадна річечка між луками та лісом з неодмінним млином, що весело стукотить колесом,— зворушлива мелодія в долині мальовничої річки Брер.

— Боже, яка краса! — вигукнув він.

— Краса, — погодилась Нелла.

Знову недовірливий погляд, знову цілюща усмішка, і фільм крутиться далі. На мить Нелла забула, що це Гезелер, і нудьга огорнула її, наче раптова хвороба. Треба навіть позіхаючи підтримувати розмову, щоб він не помітив, як їй нудно. Він думає, що їй цікаво й приємно слухати, до яких інтриг йому довелося вдаватись, щоб стати редактором "Вісника".

Вони їхали тепер не дуже швидко. Обабіч пропливали мирні картини: луки й огорожі, худоба, що тислась біля загорож. Тут, недалеко від греблі, річка Брер вирувала, як гірський потік. Мабуть, сторож на греблі підняв лотоки, щоб додати річці Брер трохи прохолоди, трохи ідилії. Нелла закурила з нудьги. Фільм цей, мабуть, знімав якийсь дуже ревний, дуже старанний аматор. Освітлення непривабливе, сіре, усе в ньому здається пласким, ніби ожили раптом фотографії в якихось нудних альбомах.