Дім без господаря - Сторінка 37

А що тобі зробив той Гезелер, якого ти знав?

Альберт устав. Ролі помінялися, він сам тепер стояв біля вікна — ну хіба не волоцюга або не інтелігентний герой, що прибирає красиву позу, наміряючись вилити душу?

Йому було шкода Брезготе, який сумно длубався сірником у зубах, і страшно за хлопця, що й досі не прийшов. А тут ще ця мука: знову доведеться розповідати історію, яку він стільки разів уже розповідав. Через ті розповіді — Альберт відчував це — вона стерлася, якось змінилася. Він часто розповідав її Неллиній матері, самій Неллі, а в перші роки по війні — і малому Мартінові. Але тепер хлопець уже давно про це не розпитував.

— Ну, розповідай! —? сказав Брезготе.

— Той Гезелер, якого я знав, має на своєму сумлінні Неллиного чоловіка — він убив його найзаконнішим і найзвичайнішим способом з усіх, які тільки є: на війні. Колись мені легко було казати — вбив, а тепер я кажу так тільки тому, що не спадає на думку якесь інше слово. Але нащо мені все це розповідати? Ми ж бо не знаємо, чи це той самий Гезелер.

— Через годину дізнаємося. В останньому числі "Вісника" був його портрет. Не так багато на світі негідників на прізвище Гезелер.

— А що він тобі зробив?

— О, нічого! — мовив глузливо Брезготе.— Нічогісінько.— Такі нікому нічого не роблять.

— Ти певен, що вона поїхала з тим Гезелером?

— Я бачив, як вони сідали в його машину.

— Який він із себе?

— Та облиш, мені треба тільки зателефонувати, і за годину в нас буде його портрет.

Альберт боявся, що це виявиться той самий Гезелер. Він похитав головою, але Брезготе вже підійшов до телефону й набирав номер. Альберт узяв другу трубку й почув, як голос на тому кінці озвався: "Суботній вечір". Він упізнав його: відповідала дівчина, що стояла біля дзеркала. Але зразу ж почув і голос тієї другої: "Ти правду казала, пудинг препоганий".

— Увімкніть як слід! — сердито мовив Брезготе.— Чути всю вашу розмову.

Альберт поклав трубку.

— Мені потрібне суботнє число "Вісника". Щоб через годину було тут. Хай Велі привезе мотоциклом. Ні, ні,— закричав Брезготе,— не додому, а сюди, на адресу пана Мухова! — Він назвав вулицю.— І як хто телефонуватиме, справляйте його сюди, аж поки я не дам іншої вказівки.

Він поклав трубку й знову сказав Альбертові:

— Ну, розповідай.

Було вже пів на третю, і Альберт дуже хвилювався за хлопця.

— Сталося це влітку сорок другого року. Був ранок. Ми щойно обкопалися біля села Калинівки. Наш рій прийняв новий лейтенант. Він переповзав із шанця в шанець і знайомився з людьми. Це був Гезелер. Коло нас він затримався довше, ніж коло інших. Ми лежали собі тихо, і він сказав: "Я шукаю двох тямущих хлопців". Ми промовчали. "Шукаю двох тямущих хлопців, зрозуміло?" — "Ми не тямущі",— відповів Рай. Гезелер засміявся: "Ти, я бачу, аж занадто тямущий". — "Хіба ми з вами пили на брудершафт?" — спитав Рай.

Альберт замовк. Йому здавалося, ніби він ковтає смерть, ложку по ложці. Чого він повинен знову про все це розповідати, чого раптом з'явився чоловік на прізвище Гезелер, чого йому треба було неодмінно познайомитися з Неллою і викликати ревнощі в Брезготе?

— Та відповідь,—насилу промовив він,—вирішила Раєву долю. Гезелер послав нас у розвідку, а розвідники з нас були ніякі. Всі розуміли це. Фельдфебель, який добре знав нас, відраджував Гезелера, капітан теж погодився з ним і доводив, що ми не спроможні виконати такого складного завдання, бо в селі, перед яким ми залягли, було тихо, і ніхто не знав, чи є в ньому росіяни, чи ні. Всі відраджували Гезелера, та він кричав лише: "Я питаю вас, виконують тут наказ офіцера чи ні?" Цим він поставив капітана в скрутне становище.— Альберт був надто стомлений, щоб розповідати всі подробиці.— Капітан умовив нас, бо він сам боявся Гезелера, і пояснив нам, що за непослух нас напевне розстріляють, якщо Гезелер передасть справу в батальйон, а коли ми підемо в розвідку, то, може, й повернемось цілі.

Ми згодились, і то було найжахливіше. Не треба було згоджуватись, але ми поступилися, бо всі були такі ласкаві, так щиро радили нам, як поводитись, і унтер-офіцер, й солдати. Либонь, уперше відчули ми їхню приязнь. Це було найжахливіше. Всі були такі ласкаві до нас, що ми поступились і пішли в розвідку. Рая вбили, а через півгодини половина рою або попала в полон, або загинула, бо те клятуще село було повнісіньке росіян. Почалася панічна втеча, та все ж я встиг іще дати Гезелерові по морді. Рай загинув, і мені спала на думку така дурниця — відплатити за його смерть ляпасом. Той ляпас мені дорого коштував, я просидів за нього півроку у в'язниці. Тепер ти розумієш, що то було?

— Так, — сказав Брезготе. — Він саме на таке здатен.

— Не треба було нам погоджуватися,— вів далі Альберт.— І найбільше мене мучить думка, що до тієї смерті спричинилась не війца, а особиста зненависть. Як тільки Рай сказав: "Хіба ми з вами пили на брудершафт?" — Гезелер зненавидів його. А Рай, у свою чергу, зненавидів Гезелера. Ми, бувало, на фронті,— Альберт пожвавішав,— давали кожному новому командирові докладну характеристику. Власне, давав їх Рай. Ось яку характеристику дав він Гезелерові: "Добре закінчив гімназію. Католик. Хоче вивчати право, але має себе за знавця культури. Листується з поміркованими ченцями, хворобливо шанолюбний".

— Ти диви! — вражено мовив Брезготе.— Треба інколи читати вірші. Характеристика чудова! Запевняю тебе: це він. Портрет нам тепер не потрібний.

— Я також думаю, що він нам не потрібний, а Раєві вірші тобі не завадить почитати. Він не думав, що помре; він погодився, бо дуже хотів жити. Йому тяжко було помирати і тяжко поступитися такій людині, як Гезелер. До того ж скрізь лежали бляшанки з-під мармеладу з його текстами і націстські газети хвалили його.

— Які бляшанки з-під мармеладу? До чого тут націстські газети?

— Від тисяча дев'ятсот тридцять п'ятого року Раєве ім'я стало відоме в Німеччині. В нього знайшлося багато протекторів, бо протегувати йому було цілком безпечно. Його вірші відверто не зачіпали політики, але хто вмів їх читати, той розумів, що він мав на увазі. Його відкрив Шурбігель, і націсти зробили собі з його віршів чудову рекламу, бо вони були не рівня тій базгранині, що виходила з-під пера їхніх писак. Вони всюди вихваляли його — мовляв, ось які в нас широкі погляди.

Так Рай опинився в жахливому становищі: його хвалили націсти. Він більше не публікував своїх віршів, писав також мало і пішов працювати на фабрику до свого тестя. Спочатку він тільки те й робив, що малював кольорові діаграми, з яких можна було довідатись, хто, де і скільки з'їдає мармеладу. Він цілком поринув у ту роботу, вивчав запити окремих провінцій і вдавався до всіх відтінків червоного кольору, регулярно переносячи всі дані з відділу збуту на діаграму.

Коли в Нюрнберзі або ще десь відбувався з'їзд на-цістів, Рай зуживав цілий тюбик червоної фарби, так багато продавалося мармеладу. Згодом, коли я вернувся з Англії, ми почали разом робити рекламки й підписи, що їх потім, у війну, всюди бачили на бляшанках з мармеладом. І Рай мимоволі став відомий, бо вони вишукували його вірші, друкували їх, хоч він і забороняв їм. Він мучився, лютував, та все марно.

— Ти знав раніше Шурбігеля? — спитав Брезготе.

— Знав,— сказав Альберт.— А чого ти питаєш?

— Як ти вважаєш, може таке бути, що вона зійдеться з Гезелером?

— Ні,— заперечив Альберт.— До речі, Нелла знає, хто він такий.

— Чого ти так думаєш?

— Вона дивно натякала на щось, коли від'їжджала.

— Куди вона з ним поїхала?

— У Брерніх, на якийсь семінар.

— О боже! — сказав Брезготе. — Хоч бери й собі їдь туди!

— Облиш її, — мовив Альберт,— вона й сама зробить те, що треба.

— Що вона може зробити?

— Не знаю, але зробить.

— Дасть ляпаса чи копне в зад? Що ж бо ще можна зробити з такою людиною? Я б його просто вбив.

Альберт промовчав.

— Я хвилююся за Мартіна,— мовив він.— Не можу собі уявити, де він дівся. Адже він знає, що я хотів сьогодні поїхати з ним за місто. Ти голодний?

— Так,— сказав Брезготе.— Дай мені щось їсти!

— Ходімо.

Вони пішли до кухні. Альберт поставив каструлю з тушкованою городиною на газ і дістав з холодильника салат. Нелла приготувала тісто на млинці, нарізала сала й змолола каву. Три дні вона сиділа вдома, спокійна й тиха, навіть не запрошуючи гостей. Альберт втупив очі в прислів'я на стіні: "Любов приходить на ситий шлунок".

Його збентежила раптова поява Гезелера. Він боявся нової зустрічі зі справжнім Гезелером, легше було говорити й думати про нього. А тепер у цю справу втрутиться Неллина мати, ще, може, й хлопця вплутає.

Брезготе стояв поруч, понурий, лютий, і дивився, як смажились млинці і як шкварчали шматочки сала, попавши в тісто.

Альберт прислухався до кожного звуку на. вулиці. Він знав Мартінову ходу, швидку, легеньку, як була в Рая, знав, як рипить хвіртка, коли її відчиняє Мартін. Хлопець ледь відхиляє її, а Нелла так штовхає, що хвіртка хряпає об стовпець. Мартін завжди відчиняє хвіртку лише наполовину й тихенько заходить — Альберт знав той шурхіт і тепер напружено чекав на нього. Шкварчання млинців і булькання в каструлі дратувало його, заважало прислухатися до звуків знадвору. Він узяв першого млинця, поклав його Брезготе на тарілку, підсунув салат і сказав:

— Пробач, я більше не можу витримати, мушу подивитися, де хлопець. Скоро вже третя година.

— Що з ним станеться?

— Він може бути тільки в двох місцях,—відповів Альберт,— і я зараз туди поїду. Ти собі їж, а як доїси, поставиш окріп на каву.

Завжди, коли Мартін спізнювався, в Альбертовій уяві поставали страшні картини, яких він не годен був спекатись: аварія на вулиці, кров, ноші. Він бачив уже, як кидають землю на труну, чув, як співає хор Мартіно-вих однокласників. Так співали дівчата з англійської школи на похороні Лін: "М е d і а і n vita"1.

Кров, нагла смерть, "М е d і а і n vita". Він рущив алеєю, примушуючи себе їхати повільно, заглядав за кожне дерево, шукав знову й знову, хоч знав напевне, що Мартіна там немає, так само, як знав, що чоловік, з яким поїхала Нелла, був Гезелер. Але це його тепер не цікавило. Поминувши кінотеатр "А т р і у м", він під'їхав до школи на розі Генріхштрасе. Вулиця була порожня й тиха, заллята сонячним промінням.