Дім без господаря - Сторінка 35

Вона підійшла до крана, помила столове начиння й сказала комусь у відчинені двері те, що він чув уже багато разів:

— Не бери десерту, то така гидота, що не можна в'їсти, ще й підлива пригоріла.

З кімнати почувся голос її товаришки:

— Наші екскурсанти їстимуть сьогодні куди кращий обід. Шефові годилося б відшкодувати нам цей день.

— А він і відшкодує,— сказала дівчина, що стояла біля крана. — Ми вдесятьох, ті, що сьогодні залишились, поїдемо на екскурсію з Шабсом. Нам буде набагато краще, аніж отаким гуртом.

— Ти бачила вранці червоні автобуси? От гарні!*

— Певне, що бачила, я саме йшла на роботу, як вони виїжджали. _

Альберт чекав голосу телефоністки, що сиділа в кімнаті. Він зразу впізнав її: та дівчина багато разів з'єднувала його з Брезготе. Він часом тільки того й дзвонив до редакції, щоб почути її голос: в ньому бриніла якась лінива, лагідна послужливість, і раптом проривалися дивні, вперті нотки, що нагадували йому голос Лін.

Дівчина біля крана поклала виделку й ніж у кишеню халата, витягла з кіс червонястий гребінець; встромила його в рот і почала поправляти зачіску.

Альберт підійшов до неї.

— Послухайте,— сказав він,— мені треба негайно зателефонувати. Звідси можна?

Дівчина похитала головою, накручуючи пальцями кучері з ріденьких кіс, потім витягла гребінця з рота, встромила його в невеличкий вузлик на потилиці й сказала:

— З комутатора не можна, зателефонуйте з автомата.

— Я не можу вийти, бо чекаю на Брезготе.

— Він щойно телефонував, що вже йде, — сказала дівчина з кімнати, і Альберт уявив собі, яка вона: висока, огрядна, з повільною, ритмічною ходою. Йому захотілося побачити її: дівчину з ніжним голосом, у якому бриніла така лагідна послужливість. У неї, мабуть, біле обличчя і великі, спокійні очі.

Друга дівчина все стояла біля дзеркала й пудрила рожевий кінчик носа.

— А ковбаса, кажеш, смачна? — спитала та, що сиділа в кімнаті.

— Чудова, — мовила дівчина біля дзеркала.— І рагу також. Попроси добавки, не пошкодуєш. Навіть кава стала краща, відколи ми збунтувалися. А замість пудингу візьми собі медяника.

— Треба поскаржитись, що дають такий пудинг. Щоб надалі був кращий.

Альберт не знав, чи йому йти, чи чекати. Було вже чверть до другої.

— Дівчата з універмагу теж так казали.

Вона відійшла від дзеркала, штовхнула двері ногою, і Альберт побачив другу телефоністку.

Він аж злякався: дівчина була майже така, як він собі й уявляв: ніжна, білява, з великими темними очима, просто одягнена. З-під розстебнутого халата виглядали зелений светр і руда спідниця. В повільних рухах її відчувалася пристрасть.

— "Суботній вечір". Ні, сьогодні тут нікого немає, всі поїхали за місто, на екскурсію... ні, зателефонуйте, будь ласка, завтра вранці.

Двері зачинилися, і Альберт почув, як дівчата повели далі розмову про їжу. Нарешті двері знову відчинилися, і білява дівчина з столовим начинням у руці пройшла темним коридором.

Дивно, що він згадував Лін, коли чув голос цієї дівчини, такої не схожої на неї. Лін завжди казала йому телефоном усе те, що соромилася сказати, як вони були разом, викладала всю свою теологію. .Б брудну трубку лондонського автомата шепотіла цілі лекції про шлюб, про гріховну жагу до шлюбу. Лін радше заподіяла б собі смерть, ніж стала б його коханкою.

Висока, поставна дівчина, що звернула на сходи, сповнена природної грації, схвилювала його. Може, добре було б одружитися з такою ласкавою богинею, повільною й жагучою, анітрохи не схожею на Лін, але з її голосом?

Він замислено втупив очі у пофарбовані під горіх двері комутатора й злякався, коли Брезготе прожогом влетів у коридор.

Брезготе вигукнув:

— Пробач, що я примусив тебе чекати, але мені треба негайно з тобою поговорити, негайно!

Він обняв Альберта за плечі, підштовхнув до сходів, а сам підбіг до дверей комутатора, відчинив їх і крикнув дівчині:

— Якщо хто питатиме, скажіть, що я буду вдома після п'ятої!

Потім вернувся до Альберта, і вони разом рушили сходами вниз.

— Ти маєш вільну годину?

— Маю,— сказав Альберт,— але мушу заїхати додому, поглянути, що там робить хлопець.

— А там можна поговорити?

— Можна.

— Гаразд, їдьмо до тебе. А що це за хлопець? У тебе 6 син?

— Ні,— відповів Альберт, — це син мого товариша, що загинув на війні.

Він сів умашину, що стояла на подвір'ї біля друкар-няної комори, відчинив зсередини другі дверцята і впустив Брезготе.

— Пробач,— сказав він, — що я так поспішаю, але вдома в нас буде час.

Брезготе дістав з кишені сигарети, вони закурили й поїхали.

— Можливо, нам довго й не треба буде говорити, — сказав Брезготе.

Альберт не відповів. Він дав сигнал і виїхав з подвір'я друкарні. Поминаючи універмаг, він завважив, що простінки між вітринами завішано вже червоно-білими плакатами. На кожному було по одному слову, а разом вони проголошували: "Н а осінь також добрі".

— Ска^су тобі навпростець, — почав Брезготе,— йтиметься про жінку, що з нею ти живеш.

Альберт зітхнув:

— Я ні з ким не живу. Коли ти маєш на увазі Неллу, то я мешкаю в неї, але...

— Але ти не спиш із нею?

— Ні.

Вони помовчали, поки Альберт обминав майдан, на якому панував жвавий рух.

Брезготе шанував мистецтво їзди машиною і заговорив аж тоді, як вони звернули на тихішу вулицю.

— Але ж вона тобі не сестра?

— Ні.

— І ти не хотів би, щоб... не хотів би жити з нею?

— Ні,— відповів Альберт.

— А відколи ти її знаєш?

Альберт не зразу відповів, пригадуючи, відколи ж він справді знає Неллу: йому здавалося, що вже цілу вічність.

Він виїхав на людну вулицю, перетнув ще одну і знову звернув на спокійнішу.

-т Хвилинку,— мовив він, — я знаю її* вже так давно, що мені треба подумати.

Він збільшив швидкість, жадібно затягнувся сигаретою і сказав:

— Я познайомився з нею влітку тридцять третього року в павільйоні морозива, отже, знаю її рівно двадцять років. Тоді вона була ще зовсім .дівчиськом і переконаною націсткою: носила руду куртку, форму "Спілки німецьких дівчат". Але після розмови з Раєм там, у салоні, й залишила її. Ми швидко вибили їй з голови ті дурощі, і то дуже легко, бо вона недурна. Скоро Доїдемо,— перебив він себе, — я тільки на хвилинку заскочу до крамниці, щось куплю хлопцеві. Вдома є обід, треба лише підігріти його, а потім запаримо каву. Я вільний до шостої години, а о шостій хочу поїхати за місто до понеділка.

— Добре,— сказав Брезготе, однак Альберт відчув, що йому хотілося б набагато більше почути про Неллу.

— Між іншим, Нелли немає вдома,— додав він.

— Я знаю, — відповів Брезготе.

Альберт здивовано глянув на нього, але промовчав.

— Коли загинув чоловік, їй було двадцять п'ять років, і вона чекала дитину. Я ось уже вісім років мешкаю в її домі і, по-моєму, добре її знаю.

— Мені однаково, яка вона,— сказав Брезготе. — І однаково, що ти про неї скажеш, але почути я хотів би все.

Альберт зупинив машину, виліз і, коли побачив крізь шибку обличчя Брезготе, то аж злякався — такий вираз буває в безнадійно закоханих.

Брезготе також вийшов і спитав:

— Скільки років хлопцеві?

— Скоро одинадцять,— відповів Альберт.

Вони зупинилися біля вітрини. То була крамниця письмового приладдя, і на вітрині поряд із книжками, папером та вагою на листи були виставлені також іграшки.

— Що можна купити одинадцятирічному хлопцеві? — спитав Брезготе.— Я не розуміюсь на дітях і байдужий до них.

— Я теж так думав до тридцяти років,— сказав Альберт,— не любив дітей і не знав, як із ними поводитись.

Він перший зайшов до крамниці, Брезготе рушив за ним.

— Усе змінилося відтоді, як я став мешкати в Одному будинку з Мартіном.

Альберт замовк, боячись, що Брезготе завважить, яку ніжність відчуває він до хлопця. Відсунувши паку газет, він почав розглядати коробку з пластиліном. Альберт дуже любив Мартіна, і його раптом знову посів страх — тепер уже страх, що Брезготе ще, бува, одружиться з Неллою, і він тоді втратить хлопця.

Брезготе машинально порпався в купі автомобільчи-ків з пружинами. Не звертаючи уваги на господиню крамниці, що тим часом вийшла з задньої кімнати й наблизилась до прилавка, він сказав:

— Я зроду не відчував ревнощів, але тепер знаю, що це таке.

— Навряд чи тобі є до кого ревнувати.

Брезготе взяв ракетку до настольного теніса й надавив пальцем на корковий шар, перевіряючи його пругкість.

— Може, настільний теніс йому сподобався б?

— Непогана думка,— відповів Альберт.

Він нерішуче перегортав книжки, що лежали на прилавку, потім попросив показати пружинні й дерев'яні іграшки і нарешті відклав книжечку про Гопелонга Че-сіді.

Брезготе, видно, розумівся на тенісі: він перебрав кілька коробок, пробуючи сітки, ракетки й м'ячі, потім звелів загорнути найдорожчий набір і поклав на прилавок гроші. Альберт попросив показати йому надувні гумові іграшки. Він був нетерплячий і роздратований: Брезготе своєю розмовою примусив його задуматися над їхніми з Неллою взаєминами.

Ядучо-зелений крокодил, від якого різко тхнуло гумою, викликав у нього відразу. Господиня щосили намагалася надути його — здавалося, ніби вона пережовує твердий шматок м'яса. Обличчя її почервоніло з натуги, а з-під окулярів на гладкі щоки котилися краплі поту. На гумовому вентилі набігли бульбашки слини, проте крокодил майже не надувся.

— Дякую,— сказав Альберт,— я ще подумаю. Жінка випустила вентиль із рота й так незграбно

повернула іграшку, що Альбертові просто в обличчя вдарив струмінь теплого повітря, який бридко смердів гумою.

— Дякую, — сказав він ще раз роздратовано,— дайте краще мені он те.

Він показав на картонний щит, на якому шпагатом були прикріплені молотки, обценьки й долітця.

Жінка почала запаковувати інструменти. Дістаючи з кишені гроші, Альберт згадав, що Мартінові все це ні до чого: адже він так само не любигь майструвати, як і його батько.

Вони мовчки вийшли з крамниці, дуже швидко перетнули дві вулиці, широку алею, і аж як нарешті досягли вулиці, обсадженої каштанами, Альберт зменшив швидкість.

— Ось ми й приїхали,— промовив він і зупинився. Брезготе, з коробкою під пахвою, виліз із машини.

— Гарно тут,— сказав він.

— Чудово, — підтвердив Альберт.

Він відчинив хвіртку до саду, пішов попереду й зразу помітив, що Мартін ще не вернувся зі школи, бо записка, яку він уранці приколов до дверей, висіла й досі.