Дім без господаря - Сторінка 34

Десь далеко лунають мисливські ріжки, а чоловік у зеленому вбранні, зеленому капелюсі і в зелених кама-шах їде вже іншою просікою на тлі блакитного неба.

Мартінові було страшенно нудно: він позіхав у темряві, хотілЬся їсти. Нарешті він заплющив очі й почав проказувати подумки "Отче наш" і "Богородице діво", аж поки заснув. Йому приснився Лео, що з каменем на шиї опускався в морську безодню. Обличчя в Лео було не таке, як у житті, а якесь сумне, і він опускався все глибше й глибше в зелений морок, і морські страховиська здивовано споглядали на нього.

Мартін прокинувся зід чийогось крику і, не зразу отямившись у темряві, сам мало не закричав. Та поволі картина перед очима в нього проясніла: вершник у зеленому вбранні качався по землі, зчепившись із якимось обшарпаним чоловіком, що нарешті переміг його. Чоловік у зеленому вбранні залишився долі, а обшарпаний сів на коня, ляснув його нагайкою і, хоч кінь опирався, стаючи дибки,— о шляхетна кров! — поїхав* з лісу, глузливо регочучи.

А в лісовій капличці перед образом богоматері стояла навколішки жінка, що на неї дітям дозволено дивитися. Раптом вона почула кінський тупіт і вибігла з каплиці — хіба то не й о г о кінь ірже й тупоче? Очі в неї заблищали з радощів — чи не повертається в і н назад, гнаний коханням? Ні, почувся зойк, і жінка, знепритомнівши, впала на порозі, а обшарпаний чоловік, глузливо регочучи, проїхав повз каплицю, навіть не скинувши шапки. А хто це там безсило повзе просікою, звиваючись, наче змія? Обличчя його скривилося з невимовного болю, але вуста не зронили жодного звуку. Це чоловік у ошатному зеленому вбранні. Він, важко дихаючи, доповз до вкритої мохом купини і втупив очі в блакитне небо.

А хто це біжить просікою? Бузкова сукня тріпоче на. вітрі, очі повні сліз, а вона все біжить, шукає, кличе. Це та жінка, що на неї дітям дозволено дивитися.

Чоловік у зеленому вбранні почув її голос. Знову лісова капличка, і вони рука в руку підіймаються східцями — чоловік у зеленому вбранні й жінка, цього разу також у зеленому. Його права рука забинтована, голова теж, але він уже всміхається, болісно, але всміхається. Він скидає капелюха, двері до каплички відчинено, десь позаду ірже кінь і щебечуть пташки.

Мартінові стало млосно, коли він повільно вийшов надвір. Він був голодний, але не відчував того. Надворі сяяло сонце. Мартін знову сів на підмурок бензоколонки. Тепер уже четверта година, і дядько Лео давно пішов, а на Альберта Мартін і досі був сердитий. Тому він перекинув через плече ранець і повільно рушив до Брілаха.

Брезготе попросив його почекати, і Альберт ходил із кутка в куток понурою кімнатою, час від часу зупиняючись біля вікна і дивлячись на продавщиць, що йшли з універмагу до їдальні: в руках у них було столове начиння, пакуночки з бутербродами, а одна несла яблуко. Дівчата, які поверталися з їдальні, зупинялись біля тих, що переходили вулицю, і Альберт уже вкотре чув те, про що давно довідався з запаху: що на обід було овочеве рагу, смажена ковбаса з картоплею і пудинг, якого не можна в'їсти,— червона желатинова маса з підгорілою ванільною підливою. Дівчата, які вже пообідали, застерігали тих, що простували їм назустріч:

— Не беріть, боронь боже, тієї погані. Ковбаса смачна, овочі теж, але десерт — пхе!

Альберт почув уже багато варіацій між "бр-р" і "тьху".

Всі дівчата були зодягнені в чорні блискучі халати і схожі на черниць, жодна не фарбувалася. їхня одежа підкреслювала саме те, що й повинна була підкреслювати: зумисну неелегантність. Зачіски були прості, гладенькі, як то кажуть, по-жіночому скромні. Плетені панчохи, чорні дебелі шкіряні черевики і застебнуті під саму шию халати не припускали й думки про якусь легковажність. Завідувачки відділами, старші жінки, були в халатах кольору дешевого молочного шоколаду, а облямівку на рукавах мали ширшу й блискучішу. У деяких дівчат, блідих учениць з обличчями вчорашніх школярок, облямівок на рукавах зовсім не було. Завідувачки йшли без столового начиння, зате багато учениць несли його по дві пари. А все ж деякі дівчата були гарненькі, і Альберт, уважно роздивившись їх, дійшов висновку, що то були просто красуні, коли вони навіть у такому вбранні лишились привабливими.

Він стояв і прислухався до їхніх дзвінких голосів. Дівчата й досі сміялися з невдалого пудингу. Поспішаючи, Альберт забув удома тютюн — довелося закурити останню сигарету. Порожню червону коробку він зім'яв і викинув у ринву над помпезним ґанком.

Він уже разів тридцять чи сорок чув застереження не брати червоного желатину й підгорілої підливи. Нарешті все стихло, ніхто вже не виходив з універмагу, і лише а їдальні швиденько поверталися ті, що припізнились. У дверях універмагу з'явилася якась відьма з трьома сріблястими лямівками на рукавах і, наморщивши чоло, втупилася в годинник. Велика стрілка, наче погрозливо піднятий палець, завмерла на останній хвилині перед дванадцятою, але раптом зрушила з місця й перескочила на дванадцяту. Кілька дівчат перебігли вулицю і, зіщулившись, прошмигнули повз жінку в двері.

Вулиця спорожніла, і Альберт, позіхаючи, відійшов од вікна. Він нічого не взяв із собою почитати, бо ніколи не затримувався в редакції більше, як на чверть години. Він звичайно здавав свої малюнки, одержував чек, відрахунки за передрук і, посидівши кілька хвилин у Брезготе, йшов собі. Та вже в довгому коридорі, дорогою від дверей до ліфта, його охоплював страх, який потім знову тримав його в своїх лабетах цілий тиждень,— страх, що йому вже нічого не пощастить вигадати або читачі журналу "Суботній вечір" поставлять тверду вимогу змінити карикатуриста. Хижі звірі, що нажерлися людського м'яса, задля різноманітності на якийсь час захочуть погратися у вегетаріанців.

Страх минув відтоді, як Альберт знайшов картонну коробку, напхану малюнками, що їх він, голодний, очманівши від міцного тютюну й розведеного віскі, робив у лондонських пивничках шістнадцять років тому, швидше для розваги, аби згаяти час. Тепер він здавав ті малюнки один по одному і вже отримав двісті марок, не рахуючи гонорару за передрук в інших журналах. Брезготе був у захваті:

— Слухай-но, це зовсім новий стиль! Це ти, але зовсім інший. Читачі будуть захоплені. Вітаю! Чудово!

Так було й сьогодні. Альберт одержав чек, відрахунки за передрук, потис Брезготе руку і вже був рушив до дверей, коли той гукнув йому навздогінці:

— Почекай десь там на мене, я хочу з тобою поговорити.

Альберт ще трохи боявся Брезготе, хоч уже два тижні був із ним на "ти".

Випивши на якомусь літньому святі, вони виявили, що в багатьох питаннях їхні погляди збігаються. А все ж острах лишався, навіть тепер, після того як Брезготе так вихваляв його новий стиль. То був відгомін давнього страху, який ще треба було перебороти, перше ніж душу посяде новий страх: страх, що він попадеться в тенета до Нелли.

Альберт відчував, як поважають його діти, і боявся розчарувати їх, але рівночасно розумів Неллу краще, ніж признавався їй.

Відколи він наткнувся на коробку з малюнками, то часто згадував роки, перебуті в Лондоні, і також починав жити в якійсь третій площині, уявляв собі життя, якого не було, але яке могло б бути.

Хутір батьків Лін в Ірландії став би його домівкою, і він малював би для друкарні сусіднього містечка оголошення про народження й про смерть, обкладинки до брошур. Проте Нелла в кожному листі благала його вернутися, і він не послухав Лін, не вволив її останньої волі, а поїхав до Німеччини — малювати наліпки на бляшанки з мармеладом і стати свідком Раєвої загибелі, безсилим перед страшною тупістю армії. Альберт не любив думати про Раєву смерть. Ненависть до Гезелера з роками пригасла, розвіялась, він рідко згадував про нього. І не було рації уявляти собі, що сталося б, якби Рай перебув війну — тут фантазія зраджувала Альбертові, бо він сам бачив Раєву смерть, упевнився в її оста-точності. Рай лежав, захлинаючись кров'ю, що била з пошматованих жил, потім підняв тремтячу руку, поволі перехрестився, і Альберта охопила така лють, що він дав Гезелерові ляпаса. Але навіть у в'язниці ненависть до Гезелера не збільшилась, тільки мучив страх за Неллу: вона не озивалася, й невідомо було, чи народилась дитина.

Альберт втупив очі в карту Німеччини, що висіла на стіні: місця, де читали "Суботній вечір", були позначені на ній червоними прапорцями. Тих прапорців уже натикали стільки, що на карті годі було щось побачити. Назви міст, округ, річок, гір були цілком покриті червоними прапорцями з написом "Суботній вечір^>.

З кабінету Брезготе не долинало жодного звука, і тиша великого будинку, що завжди був повен гамору, пригнічувала Альберта. Годинник на універмазі показував уже десять хвилин на другу — через п'ять хвилин Мартін повернеться зі школи.

По той бік вулиці дівчата в чорних халатах під наглядом жінки шоколадного кольору наклеювали рекламні плакати на простінки між вітринами.

Плакати були червоні, а на них білими літерами написано: "Добр і".

Альберт сердився, що Брезготе й досі не йшов, бо хвилювався за хлопця. Мартін такий неуважний, що може поставити їжу на газ, потім піти до кімнати, зачитатися, розімліє в теплі й засне, а в кухні тим часом юшка википить, овочі звугліють, перетворяться на пласічвці сажі, а локшина — на чорний концентрат.

На столі лежали давні числа "Суботнього вечора" з його малюнками на звороті обкладинки. Альберт відчинив двері в коридор і прислухався: ні звуку. Не чути ходи, не грюкають двері, не дзеленчать телефони, ніде не видно всіх тих журналістів з відчайдушно хлоп'ячими, відчайдушно веселими, відчайдушно журналістськими обличчями, що нагадують погані журналістські фільми, не лунає їхня мова, запозичена з поганих журналістських радіоп'єс.

Сьогодні будинок був порожній, унизу біля входу висіло велике біле оголошення: "Зачинено в зв'язку з екскурсією за місто",— і швейцар довго не хотів його впускати.

Особливий снобізм видавців "Суботнього вечора" полягав у тому, що й коридори, і видавничі приміщення у них були навмисне занедбані. Разюче убозтво їхнє суперечило прибуткам видавництва.

Голі бетонні стіни коридорів були оздоблені тільки плакатами, та ще на однаковій відстані одна від одної висіли таблички, а на них стилізованим дитячим письмом, як на рекламах грифельних дощок, написано: "Якщо ти плюєш на підлогу, ти свиня" — або: "Якщо ти кидаєш на підлогу недокурки, ти також свиня".

Альберт злякався, коли двері в темному коридорі відчинилися, але то була тільки телефоністка з комутатора.