Дім без господаря - Сторінка 44

Та лялечка в її домі діставатиме далі свою пенсію, помешкання і їжу вона матиме безкоштовно, а як додати невеличку платню, то перебере на себе ще й хатню роботу. А сама амазонка звільниться нарешті від домагань свого чоловіка. Він уже погрожував розлученням за відмову від подружніх обов'язків, але амазонка на його погрози холодно посміхалася. їй належав дім, йому пекарня, і з нього був добрий пекар.

— Чи не краще нам залишити все як було і дати одне одному волю?

Правда, монастирські замовлення відпадуть, якщо в домі поселиться та лялечка, на урочисті трапези вже хтось інший постачатиме хліб, тістечка й булочки. Зате лялечка робить таке печиво, безкоштовно й швидко вимальовує такі шоколадні візерунки, що діти за тими ласощами аж б'ються. Печиво і водночас ніби книжка з малюнками, тільки без обкладинки.

— Ми маємо волю,— сказав пекар, і в очах йому знову спалахнули зеленуваті вогники, хоч він уже й не торкався до її руки.

Темні окуляри, крісло-гойдалка на даху, а ввечері — на пляж! Вона замріялась, опустивши руку з пензликом. І враз світло погасло. Вгорі, крізь віконечко, до підвалу просмикувалося ще двоє яскравих кружал сонячного світла, наче під стелею прибили тарілки з прозорого золота, але внизу все тонуло в сірому тінявому мороці. Вона глянула на пекаря, що стояв біля вимикача,— сірий фартух під жовтими кружалами світла, сіре обличчя і блискучі очі: зеленуваті цяточки, що повільно наближалися до неї.

— Ввімкни світло,— мовила вона.

Пекар підійшов ближче. Худі, дужі ноги і брезкле обличчя.

— Увімкни світло, — знову мовила вона,— зараз має прийти хлопець.

Він спинився.

— Гаразд, я переберуся до тебе, але тепер засвіти.

— Я тільки раз поцілую тебе, — попросив він покірно.

"Щастя... рука... тільки раз поцілую",— він знову, схилившись, замурмотів свої гімни, заникувату хвалу коханню.

— Тільки раз поцілую.

— Не сьогодні,— відповіла вона, — засвіти.

— Сьогодні ввечері, — запропонував він покірно.

— Добре, — стомлено погодилась вона,—засвіти.

Пекар швидко підбіг до вимикача, і світло знову спалахнуло, пригасивши сонячні кружала на* стіні, а сірі й чорні тіні змінилися барвами: буйним жовтим кольором цитрин, що лежали ззаду на полиці, і червоним кольором вишень у кошику.

— Отже, сьогодні ввечері о дев'ятій, — сказав він.— У павільйоні морозива над Рейном.

Різнобарвні ліхтарики на кораблях у пітьмі, на березі повно хлопців і дівчат з лютнями та банджо, що весело виспівували знайомі мелодії Гаррі Лайма: зелений сутінок алей, Джоні... Холодне, як крига, морозиво у високих срібних келихах, зверху — вишні й абиті вершки.

— Гаразд,—сказала вона,—я буду там о дев'ятій.

— О люба!

Вони знову взялися до роботи. Пекар вирізував ромбики з великого коржа, а вона малювала темним шоколадом на жовтому тісті разки ліхтариків, дерева, столики, келихи на морозиво.

Нагорі була навіть ванна, викладена рожевими кахлями, з душем і колонкою. Чисто, взимку тепло, і все безкоштовно. І тринадцять білих, як сніг, нових зубів.

Він докінчив вишневий торт і взявся до ананасового, що його якийсь Гуго Андерман замовив на день народження. Пекар подав їй шприц — знову поцілунок у руку, в лікоть. Вона відштовхнула його, докірливо похитавши головою, і почала малювати на торті цифру "50" у лавровому віночку та ім'я "Гуго" в китицях квіток — білим кремом на червоних вишнях. Піщаного кольору тісто, а на ньому — троянди, тюльпани, стокротки, тюльпани, троянди...

— Чудово! — вигукнув пекар.

Він відніс торт нагору, і Вільма чула, як він сміявся в крамниці, чула, як амазонка брала від нього готові вже, помальовані тістечка. "

— Ще давай, — сказала вона. — їх у мене просто з рук вихоплюють.

Дзенькнула каса.

Він вернувся, усміхаючись, знову став нарізати ромбики й подавати їй, а з крамниці долинав гомін, дзенькіт каси і голос амазонки, що майже виспівувала комусь:

— До побачення.

Загриміли залізні двері, і вона почула голос дитини, що радісно вигукувала:

— Цукор! Цукор!

Вона кинула пензель і вибігла в сіни. Там у сутінку лежали мішки борошна, тачка, коробки на торти. Вона схопила Вільму, поцілувала й тицьнула їй у рот марципан, що його тримала в кишені. Але Вільма випручалася від неї, підбігла до пекаря й закричала: "Тато!" Вона ще ніколи не називала його так. Пекар узяв її на руки, поцілував і почав носити по пекарні.

А біля дверей — бліде, гарне, смертельно поважне Генріхове обличчя, яке лише тепер почало нерішуче усміхатися: обличчя усміхненого єфрейтора, усміхненого унтер-офіцера, усміхненого фельдфебеля.

— Чого ж ти плачеш? — спитав пекар, підходячи ззаду з повними жменями печива.

— Хіба ти не розумієш, чого я плачу?

Він покірно кивнув, підійшов до хлопця, взяв його за руку й підвів ближче.

— Тепер усе буде інакше, — мовив пекар.

— Може,— сказала вона.

XVII

Двері до купальні були замкнені, а на чорній грифельній табличці температуру води востаннє записано три дні тому: "12/9 — 15°".

Нелла постукала, та ніхто не озвався, хоч вона й чула зсередини чоловічі голоси. Вона пройшла повз ряд кабін, переступила через огорожу й зупинилася в затінку останньої кабіни. Служник сидів на своєму заскленому ганку й дивився на робітників, що лагодили дерев'яні гратки під душами. Вони витягали цвяхи з намоклого дерева, а на цементових сходах, що вели до ґанку, лежали щойно обстругані лати. Служник почав складати в скриньку своє причандалля: бляшаночки з кремом, пляшечки з олійкою натирати шкіру, гумові іграшки, різнобарвні м'ячі до водного поло, шапочки, які він старанно згортав і завивав кожну в целофан. Поряд лежала ціла купа коркових поясів. Служник скидався на постарілого вчителя фізкультури з якоюсь тупою, мавпячою меланхолією в погляді. І рухався він повільно, нерішуче, ніби мавпа, яка знає, що робота її не має глузду. Кілька бляшанок з кремом випали йому з рук і покотилися по землі. Служник мляво нахилився по них. Його лисина промайнула над краєм столу, на мить зникла, нарешті він, важко дихаючи, випростався з бляшанками в руці.

Робітники заміняли старі лати новими, прикручуючи їх гвинтами з блакитним полиском, і від старих лат тхнуло гнилою водою.

Вода здавалася зеленою під яскравим сонцем. Нелла вийшла з затінку кабіни на світло й побачила, як служник злякано здригнувся. Потім він усміхнувся й відчинив назустріч їй віконце. Нелла ще не встигла нічогр сказати, як він, осміхаючись, похитав головою і промовив:

— Вода дуже холодна.

— А скільки градусів сьогодні?

— Не знаю,— відповів він,— я вже перестав міряти. Ніхто більше не приходить купатися.

— Я хочу спробувати,—сказала Нелла.—Зміряйте все-таки температуру, будь ласка.

Служник вагався, але вона послала йому свою усмішку, і він зразу ж прийняв руки з підвіконня й став порпатись у шухляді, аж поки знайшов термометра. Робітники, що лагодили грати, глянули на неї, але відразу ж знову заходилися вишкрябувати ломиками з жолобків темний намул: слиз, піт, бруд, воду — гнилий осад пляжних утіх.

Нелла підійшла з служником до озера. Вода спала, і вздовж бетонного берега залишився зелений слід.

Служник ступив на поміст, де міряли температуру, і опустив у воду термометр, прив'язаний на мотузку. Тоді обернувся до Нелли й поблажливо усміхнувся.

— Мені ще треба купальника й рушника,— сказала Нелла.

Служник кивнув і поглянув на термометр, що повільно кружляв у воді. Він був плечистий і жилавий, як учитель фізкультури, а потилицю мав вузьку.

По той бік, на терасі кав'ярні, сиділи люди. Серед віття дерев видно було білі кавники, кельнер розносив тістечка: білі збиті вершки на ясно-жовтому печиві. Маленька дівчинка перелізла через огорожу, що оточувала терасу, і пішла по траві до Нелли. З кав'ярні долинув жіночий голос:

— Не підходь близько до води!

Нелла здригнулася й глянула на дитину, що притишила крок і нерішуче наближалась до неї.

— Чуєш? — закричала мати.— Не підходь близько до води!

— П'ятнадцять градусів, — мовив служник.

— То можна купатися,— сказала Нелла.

— Як хочете.

Вона повільно пішла з служником до ґанку. Назустріч робітник ніс двері з цифрою "9".

— Треба поміняти завіси,— сказав він своєму товаришеві.

Той кивнув головою.

На ґанку служник дав їй жовто-гарячий купальник, білу гумову шапочку й рушник. Вона віддала йому свою торбинку і зайшла до кабіни. Кругом було тихо, і її охопив страх. Мрія вже не вдавалася: Рай не повертався, більше не приходив таким, яким вона хотіла його бачити. Кімната мрій спорожніла, вона переїхала в інше помешкання; вулиць, якими ходилося в мріях, більше немає. Перерізано плівку, і кадри скручуються, котяться до обрію, що притягає їх до себе, всмоктує, як стічна труба у ванні всмоктує воду: глухе булькання, наче останній зойк потопельника, останнє зітхання, і матеріал, з якого вона ткала свої мрії, зник — його всмоктала труба. Залишився ніби дух ванної кімнати — ледь затхле тепло, міцний запах туалетного мила, трохи чутно спаленим газом, а на скляній поличці хтось залишив погано вимитий помазок. Час відчиняти вікно. А там, надворі, вже чекає нудне освітлення рекламного фільму, що не віддає ні настрою, ні відтінків: убивці стали кар'єристами з доброю платнею, вони роблять доповіді про лірику й забувають про війну.

— Не підходь близько до води, чуєш! — кричала від кав'ярні мати, і Нелла з її голосу здогадалася, що рот у неї був не зовсім порожній. Тістечка з кремом — зліплені докупи шматки жовтого печива, облиті збитими вершками,— не давали материнському голосові забриніти на всю силу.

Та ось він став Гучний і пронизливий:

— Обережно! Обережно, кажу! Забулькала вода, витікаючи з ванни, клубок підкотився до горла.

Присмак навмисних спогадів — і Гезелерів голос, його рука, смертельна нудота його присутності. Отакий вигляд мають убивці: шукач пригод біля керма, хтивість відвідувача казіно в голосі, хвацько веде машину.

Нарешті тістечко дожоване, і материнський голос кричить:

— Н е д у р і и!

Моріжок іще не прибраний, скрізь валяються затички від пляшок з-під лимонаду, заіржавілі, з погнутими краями. Нелла вернулася до кабіни, взула черевики й побігла до басейну, щоб зігрітися. Дівчинка стояла між терасою і басейном, а на тому боці мати, купа м'яса у квітчастій сукні, спершись на поруччя, стежила за нею.

Східці до води були слизькі, вкриті мохом.