Дім без господаря - Сторінка 45

Удалині над верхів'ями дерев за кав'ярнею Нелла побачила дах Брерніхського замка, а на ньому прапор Католицької спілки діячів культури: золотий меч, червона книга і блакитний хрест на білому полі. З півдня повівав легенький вітер, і прапор тихо тріпотів на тлі ясного неба.

Нелла скинула черевики, шпурнула їх позад себе на траву, повільно зійшла сходами, вмочила ноги, потім набрала в жмені води й почала оббризкувати себе. Було приємно і не так холодно, як думалось. Вона стала набирати в жмені ще більше води, зайшла ще глибше, по коліна, по стегна, купальник намок, і по шкірі під ним пробіг холодок. Нелла нахилилася, плигнула й попливла повільно, сильно загрібаючи руками. Вона тихо засміялася з утіхи — їй було гарно, радісно розтинати зелену спокійну поверхню води. Служник стояв на помості і, приставивши долоню дашком до очей, дивився на неї. Вона помахала йому рукою, коли завернула назад, і він теж помахав. Дівчинка на моріжку ступила ще півкроку, і купа м'яса в кав'ярні знову закричала:

— Не підходь близько до води! Дівчинка слухняно повернулася назад. Нелла лягла

на спину й попливла повільніше. їй було не холодно. Чужий купальник трішки пахнув водоростями. В небі невидимий літак тягнув за собою широкий білий шлейф — пухкий вологий слід, що ставав усе ширшим, аж поки нарешті танув. Самого літака не можна було добачити. Нелла намагалась уявити собі пілота: шолом, вузьке, затяте обличчя. Вона спробувала поставити себе на його місце: крихітне озеро, таке завбільшки, як головка шпильки, ніготь чи ручний годинник, зелена площина з нерівними краями серед темних лісів. Чи він бачить її? Повільно, наче на превелику силу, тягнув він за собою важкий шлейф — жовтавий хвіст, що розпадався на ясному небі. Він насилу перетнув болісну одноманітність блакитної пустелі і врешті зник за деревами. Його слід і досі ще розпливався в повітрі, а за Брерніхським замком, звідки літак починав свій шлях, небо знову було чисте. Тільки прапор непохитно і вперто тріпотівша вітрі — золотий меч, червона книга і блакитний хрест на білому полі, мудро переплетені, промовистий символ.

Тепер учасники семінару п'ють після обіду каву, вражено похитують головами, зачаровані Гезелеровою доповіддю, і стверджують те, що їм належить стверджувати:

— Ще не все втрачено.

Нелла ще раз повільно попливла назад на спині Вона відчувала на губах гіркі краплі води, що ліниво скочувалися з шапки на обличчя, і — майже мимоволі — тихо сміялася, так приємно було у воді. З лісу долинув сигнал поштового ріжка, захриплий від багатьох поворотів у лісі. Вона підпливла до берега, усміхаючись сама до себе, вилізла з води й поглянула на слід літака, що над лісом круто спадав униз і губився за деревами. Служник шанобливо усміхнувся, коли вона йшла повз його ґанок до кабіни. У мокрій деревині лишився затхлий дух літа. Між латами пліснява була біла, а знизу, де вогкіше,— зеленава. Жовта фарба на стінах кабіни потріскалася, а на одному вцілілому місці, такому завбільшки як долоня, було написано: "Кохати жінку краще для самої жінки". Інтелігентне впевнене письмо, воно зраджує і силу, і ніжність. Такою рукою пишуть під учнівськими творами про Вільгельма Теля: "Незадовільно", "Добре", "Посередньо".

— Не підходь близько до води! — кричав голос за кабіною. — Скільки тобі казати?

Нелла заплатила служникові, усміхнулась йому, і він теж осміхнувся, беручи від неї мокрий купальник, шапочку й рушник.

На дорозі засигналив автобус, фальшиво й весело, як завше поштові машини. Нелла, махнувши водієві, щоб почекав її, кинулась бігти. Водій чекав, тримаючи напоготові течку з квитками.

— До Брунна,— мовила вона.

— До центру?

— Ні, до Рінгштрасе. •

— Тридцять пфенігів,—сказав водій.

Вона дала п'ятдесят, не взявши здачі. Водій зачинив двері й ще раз просигналив, перше ніж рушити далі.

XVIII

— Тепер усе буде інакше,— сказав Альберт і глянув на Мартіна, немов чекаючи на відповідь, але той мовчав.

Мартінові було лячно: Альберт змінився, став якийсь дивний, і він не знав, через що — невже через те, що його так довго— не було? І чого він так каже?

— Усе буде інакше,— ще раз мовив Альберт.

І тому що він явно чекав на відповідь, Мартін несміло спитав:

— Що саме?

Але вони якраз під'їхали до церкви. Альберт вийшов з машини й сказав:

— Заберемо й Больду.

Мартін знав, як Альберт мучився, коли він не повертався вчасно, і тепер йому було прикро: через нього Альберт чотири години хвилювався, даремно шукав його по цілому місті. Він відчував, яку владу має над Альбертом, але та думка не тішила його, тільки пригнічувала. У хлопців, що мали батьків, усе було не так. Батьки не хвилювалися, не мучились, коли їхні сини не приходили вчасно: вони мовчки зустрічали їх, давали доброї хлости й залишали без вечері. Кара була тяжка, але зрозуміла. Мартін не хотів, щоб Альберт бив його, він чекав від нього чогось іншого, але чого саме — не міг ані виповісти, ані навіть уявити. Є слова наче й незрозумілі, але вони викликають цілком певні уявлення й думки. Коли Мартін думав, наприклад, про неморальне, то уяв* ляв собі велику залу, а в ній два ряди жінок, усі, яких він тільки знав — неморальні й моральні. Ряд неморальних очолювала Брілахова мати, аморальних пані Борусяк — вона для Мартіна була втіленням моральності. За нею йшла мати Поске, далі пані Нігемаєр, а десь посередині стояла і його мати. її місце в тій залі не було визначене. Вона його міняла, перескакуючи від пані Борусяк до Генріхової матері, то знову назад, наче фігурки в трюкових фільмах. Мартін дивився на двері ризниці й пробував, чи слово "батько" пасу, вало б до Альберта, але воно йому не пасувало. Це слово личило старому вчителеві, столярові, може навіть Глю-мові. Слово "брат" Альбертові теж не пасувало, найкраще ліпилося до нього слово "дядько", але й від звичайних дядьків він чимось відрізнявся.

Була вже майже п'ята, і Мартінові стало аж млосно з голоду. О шостій вони мали їхати в Бітенган, і Мартін знав, що Віль уже дістав вудочки, старанно їх випробував, накопав черв'яків і тепер, мабуть, латає в садку саморобні футбольні ворота, міцно прикручує їх дротом, а тоді, сяючи з радощів, побіжить на село запросити сільських хлоп'ят, щоб грати п'ять проти п'яти.

Альберт і Больда вийшли з ризниці. Мартін посунувся, даючи Больді місце поруч з Альбертом. Коли всі сіли, Больда обняла його за шию, погладила рукою по щоці, і Мартін відчув її холодну, вогку долоню, що пахла милом, вузеньку руку, що почервоніла від лугу, вкрилася білуватими зморшками.

— От бачиш, ніде він не дівся,— сказала Больда.— А ти б, замість хвилюватися, дав йому доброї прочуханки. Далебі помогло б.

Вона засміялася, проте Альберт похитав головою і сказав:

— Тепер усе буде інакше.

— Що? — несміливо спитав Мартін.

— Ти переїдеш у Бітенган і там ходитимеш до школи, а потім до гімназії в Брерніху. Я теж там житиму.

Больда неспокійно засовалась.

— Навіщо? — сказала вона.— Мені страшно навіть уявити собі, як ми лишимося без хлопця... і без тебе. Візьми тоді й мене з собою, я вмію доглядати худобу.

Альберт мовчав. .Він обережно перетяв алею, завернув на вулицю Гельдерліна, але поминув церкву і виїхав на вулицю Новаліса. Потім обминув парк, перетяв рінгштрасе і поїхав між скошеними полями, через селище з бараків до гайка. Больда поглядала на нього збоку. АльберГ зупинив машину на узліссі.

— Почекайте тут, — сказав він. — Я скоро повернуся.

Він виліз, пройшов трохи доріжкою, що вела стрімко вниз до брами, тоді завернув на заросле травою узбіччя і зник у заростях. Мартін бачив Альбертову голову, що рухалася над низькими кущами до того міоця, де навколо великого дуба були викорчувані дерева. Там він постояв трохи, спершись на дуба, потім рушив до каземату і в тому місці, де узбіччя було найстрімкіше, почав спускатись униз.

— Не покидай нас, — тихо мовила Больда, не обертаючись.— Або візьми й мене з собою.

Мартін злякався: в її голосі забриніли сльози.

— Усім без тебе буде погано, і бабусі теж. Не роби їй такої прикрості.

Мартін не відповідав. Він дивився на Альберта, що повертався назад до машини.

— Вилазь, — сказав він Мартінові,— мені треба тобі щось показати. А ти почекай тут, як хочеш,— звернувся він до Больди.

Але Больда теж вилізла, і вони втрьох пішли вниз асфальтованою доріжкою, що вела до каземату. Мартін почував себе ніяково. Він тут не раз бував з Брілахом й іншими хлопцями, а в кущах, крізь які щойно пробирався Альберт, Гребгаке й Вольтере робили щось безсоромне. З дому сюди йти півгодини. Тут дуже зручно було гратися в піжмурки у висохлому рівчаку, що оперізує фортецю, і можна дивитися на димарі й щогли кораблів на Рейні, але самого Рейну не видно. Тільки як вилізти на дах фортеці, то можна побачити і Рейн, і розбомблений міст, що його залізяччя зловісно стирчить над водою. Коло берега червоніють тенісні майданчики, мигтять постаті гравців у білому вбранні, часом долинає сміх або голос судді з білого помосту.

Мартін бував тут не часто, бо Альберт боявся відпускати його далеко від дому. Тепер він стурбовано поглядав на Альберта, що, видно, привів його сюди з якоюсь

9 Г. Бель

233

метою. Поки вони спускалися доріжкою, було тихо, але тепер від брами каземату стало чутно гомін дітей, що гралися на даху фортеці, і голос якоїсь з матерів, що кричала:

— Не підходь близько до води!

Від залізної, пофарбованої в темний колір брами на дах вели новенькі, зацементовані сходи. Нагорі був водограй, грядки з трояндами і два майданчики, оточені муром, з якого так добре було видно Рейн. Біля майданчиків росли липи.

Мартін розігнався на сходи, проте Альберт зупинився біля брами, покликав його назад.

Мартін глянув на Больду, і та раптом сказала:

— Я краще вернуся до машини. Ти хочеш купити печериць?

— Ні,— відповів Альберт,— я хочу тільки показати Мартінові, де його батько просидів колись три дні ув'язнений.

— То це тут? спитала Больда.

Альберт кивнув головою. Больда здригнулася, наче змерзла, і мовчки пішла назад асфальтованою доріжкою.

Альберт постукав у браму, а Мартін тим часом читав напис великими чорними літерами на жовтій табличці: "Жорж Баломен — тепличні печерцці".

— Тут замордовано Абсалома Біліга, того, що намалював портрет твого батька, — мовив Альберт.

Мартінові стало страшно.