Дім без господаря - Сторінка 46

З каземату тхнуло кінським гноєм, підвалом, пітьмою. Нарешті брама відчинилася, з'явилась дівчина з брудними руками і соломинкою в роті. Побачивши Альберта, вона сказала розчаровано:

— Ох, а я думала, що це гній привезли. Убивають тільки в кіно, в книжках і в біблії: Каїн

убив Авеля, Давид умертвив Голіафа. Мартін боявся йти за Альбертом усередину, але той узяв його за руку й потяг за собою. Всередині панував сутінок, з льохів, що їм за стелю правили прозорі плитки, просотувалося рівномірне тьмяне світло; слабкі лампочки з паперовими дашками освітлювали високі похилі грядки, намощені шарами, як торти: зісподу земля, перемішана з гноєм, потім самий кінський гній жовтувато-зеленого кольору, потім знову земля, вже темніша, майже чорна. На багатьох грядках уже визирали голівки хворобливо білих

печериць, Іще вкритих грудочками землі. Грядки скидалися на таблиці, на таємничі скрині, що з них виростали бридкі клавіші, наче ґудзики на регістрах органа, клавіші, що, здавалось, служили якійсь зловісній меті. Тут убивали людей, тут били, топтали чобітьми його батька й Альберта. Все те робили націсти. Мартін не уявляв собі добре, що означає те слово.

Альберт тлумачив його не так, як у школі. В школі неморальне вважалось чимось жахливим, проте сам Мартін не вважав Брілахову маму такою жахливою; жахливе було те слово, що вона сказала. Альберт називав н а ц і с т і в жахливими, а в школі казали, що вони не такі вже й погані і що на світі є люди, жахливіші за не таких уже й поганих наці-с т і в, — росіяни.

Дівчина з соломинкою в зубах відступила, а з дерев'яної комірчини назустріч їм вийшов чоловік у сірому робочому халаті і в полотняному картузі. Навколо його круглого лагідного обличчя кучерявився сивий димок сигарети.

— Якщо ви маєте кінський гній...—озвався чоловік,— якщо ви... Кінський гній дуже важко дістати.

— Ні,— відповів Альберт, — я тільки хочу ще раз поглянути на це місце. Я був тут ув'язнений разом з батьком оцього хлопця... а одного нашого приятеля тут замордували націсти.

Чоловік відступив назад, сигарета в губах у нього затремтіла, і він, рвучко натягнувши картуза на чоло, тихо сказав:

— Mon dieu! 1

Альберт озирнувся довкола. Всюди були вологі, темні, кам'яні стіни з чорними ямами льохів і грядки, схожі на таблиці, на регістри органа, з яких витикалися потворні клавіші. Над грядками здіймалася легенька пара. Мартінові здавалось, що від клавішів у землю тягнеться дріт і варт натиснути на них, як десь на невідомій глибині станеться вбивство.

На стіні висіли на цвяшку сірі халати, а під ними дівчина-брудними руками перебирала в кошику печери-•ці. За скляними дверима в комірчині видно було жінку з накрученими косами, що виписувала рахунки — пиль-

9*

235

но виводила хімічним олівцем на маленьких квитанціях цифри й слова. На даху якийсь хлопець затарабанив палицею по скляних плитках. У підземеллі, наче у вулкані, покотилась луна, а нагорі якась мати верескливо закричала:

— Обережно! Обережно, кажу!

— Його розтоптали,— сказав Альберт, — у якомусь із цих коридорів. Навіть тіла потім не знайшли. — Він раптом завернув у один з бокових переходів, тягнучи за собою Мартіна, й показав на льох, де густо росли гриби.

— А тут,— сказав Альберт тихо,— били, топтали чобітьми твого батька... і мене також... ніколи не забувай про це.

— Mon dieu! — знову зітхнув чоловік у сірому халаті.

— Не дурій! — кричала десь нагорі мати.

— Дякую і вибачте, що потурбував,— сказав Альберт, подав чоловікові у сірому халаті руку й потяг Мартіна до відчиненої брами.

На подвір'ї стояв якийсь чоловік — він привіз гній, що його так нетерпеливо чекали. Чоловік у сірому халаті, усміхаючись, підбіг до нього, квапливо зняв замок, яким до маленької легкової машини був причеплений візок, і вони удвох потягли його всередину каземату. Візок був повний свіжого кінського гною, що з нього ще навіть ішла пара.

— Важко він мені дістався,— сказав чоловік, що привіз гній.—Треба пильнувати, а то в школі верхової їзди хтось нам хоче ногу підставити.

Підштовхуючи візок, вони зникли в темному коридорі, що тхнув вологою. Звідти довго чути було окремі слова: "школа верхової їзди... пильнувати... підставити ногу..." Дівчина з соломинкою в роті вийшла з середніх дверей і зачинила браму.

Мартін залюбки вибіг би на дах каземату, де росли троянди на грядках, бризкав водограй і де були два майданчики, з яких видно Рейн. Залюбки пройшовся б вис-хлим рівчаком, де валялися вкриті мохом бетонні плити, а над кручею росли старі тополі й дуби.

Але Альберт вів його назад стрімкою асфальтованою доріжкою повз кущі. Больда сиділа біля машини на зеленому узбіччі і махала їм рукою.

— Не дурій!— кричала якась мати нагорі в парку.

— Об ережно! Обережно, кажу! — вторувала їй інша. — Не підходь близько до води!

Вони мовчки сіли в машину. Цього разу Больда примостилася ззаду, і від неї й досі ще пахло чистотою. То був дух свіжої води, мила і нашатирю, який вона домішувала до лугу.

Мартін сїв поруч з Альбертом і аж злякався, коли глянув на нього збоку. Він, здавалось, постарів — раптово, за один день. Став майже такий старий, як учитель або столяр. Мартін відчував, що все це якось пов'язане з націстами, і соромився, що не гаразд уявляв собі значення того слова. Він знав, що Альберт не бреше і що націсти були справді жахливі, якщо Альберт так каже, проте в цьому питанні Альберт стояв сам проти багатьох, які говорили, буцімто націсти були не такі вже й погані.

Альберт стиснув Мартінові руку так міцно, що аж йому стало боляче, й сказав:

— Ніколи не забувай про це... Бо якщо забудеш... Але Мартін квапливо відповів:

— Ні, ні, я не забуду.

У нього довго ще боліла рука там, де її стиснув Альберт, і він відчував, як йому закарбовується в пам'яті темне приміщення, що тхне вогкістю, кінський гній, грядки, немов дивної форми органи, з грибами, схожими на клавіші, від яких струни ведуть десь далеко вглиб. Т^м убивали людей, і це йому назавжди закарбувалося в пам'яті, як згадка про ресторан Фовінкеля.

— Боже мій,— знову мовила Больда,— не забирай ти лишень хлопчика, чуєш, не забирай! Я все робитиму, що ти захочеш і як захочеш, тільки лиши його в нас.

— А Генріх теж перебереться зі мною в Бітенган? — несміливо спитав Мартін.

Він уявив собі Генріха далеко від дядька Лео: як той позбудеться своїх вічних турбот, як сидітиме біля маслянки, що її дядько Віль завжди підсував йому і, всміхаючись, докладав у неї масла.

— Він теж перебереться зі мною,— уже наполегливіше спитав Мартін,— чи я там буду сам?

— Я житиму з тобою,— відповів Альберт,— а Генріх приїздитиме до тебе, коли захоче. Я привозитиму його на машині, бо ж завше матиму в місті справи.

В Бітенгані нема де жити аж двом хлопцям. Та й мати його не пустить, він їй потрібен.

— Вільму теж треба брати разом з Генріхом,— боязко сказав Мартін.

Він уявив себе в чужій школі з чужими хлопцями. Він знав лиш декількох з них, з якими грав у футбол.

— А чому треба конче брати В ільму?

— Бо Лео б'є її, як нікого немає, вона боїться лишатися з ним і плаче.

— Нічого не вийде,— сказав Альберт.— Я не можу привезти до своєї матері аж трьох дітей. Та й не будеш же ти цілий вік жити з Генріхом.

Альберт зменшив швидкість і замовк. Він обминув євангелицьку церкву, а коли знову озвався, то голос у нього був, ніби в службовця довідкового бюро. В його словах була мудрість без пафосу, вони звучали як безкоштовна довідка, текст якої докладно визначений і не вимагає емоційного забарвлення.

— Тобі все одно доведеться колись розлучитися зі мною, зі своєю матір'ю, з усіма нами, і з Генріхом теж... Та й Бітенган не край світу. Там тобі буде краще.

— А зараз ми заїдемо по Генріха?

— Потім заїдемо. Спершу спакуємо речі і я зателефоную твоїй матері. Зараз ми приготуємо все, що тобі треба буде на той тиждень. Слухай, — сердито обернувся він до Больди,— перестань рюмсати.

Але Больда не переставала, і Мартіна лякали її сльози. Запала мовчанка, чути було тільки Больдине хлипання.

XIX

Нелла заплющила очі, потім знову розплющила, і так кілька разів, але картина й далі стояла перед очима: алеєю йшли тенісисти, молоді герої в білому вбранні. Ішли по двоє, по троє, по четверо, наче за вказівкою режисера, який, проте, не дозволяв їм зупинятись у затінку дерев біля церкви, щоб вийняти з гаманця гроші.

Вони бадьоро простували по алеї, осяяні зеленавим світлом, що пробивалося крізь листя. Зелені молодики, що йшли наперед визначеним шляхом, обминали церкву, переходили вулицю і зникали в парку.

Чи вона з глузду з'їхала, чи тенісний клуб сьогодні влаштував у парку бенкет? Бо коли відбувався матч, їй чути було дрібний перестук сірих м'ячів, вигуки. Буйна червінь майданчика, брязкіт зелених пляшок десь на задньому плані, а на обрії ніби чиясь невидима рука тягне з-за лаштунків барвисті прапорці невидимих кораблів, аж поки вони зникають разом з хмарою чорного диму... Нелла спробувала порахувати молодиків, та скоро знудилась і перестала на двадцятому; а їх ішло все більше й більше, струнких, усіх однакових, у білому вбранні. До її слуху долинув сміх, молодики все йшли і йшли, бадьорі мамині синочки, що не відрізнялись один від одного ні зростом, ні одягом.

Вони вигулькували," сміючись, з-за будинку Надоль-те, і Неллу посіла думка, що це або сон, або вона справді збожеволіла. Ніщо не могло розвіяти тієї картини. Сірої Альбертової машини ще не було, а мрії про Рая теж не снувалися, такі солодкі мрії про те, як Рай повертається з вокзалу; сріблясто-сірі стовбури акацій, яскраво-зелені смуги на них, мох у ямках, де збиралася дощова вода, чорні смуги, наче свіжа смола, сіро-зелене листя, і Рай, що йде від трамвая, стомлений, зневірений, але все-таки повертається.

Мрії більше не снувалися. Молодики все йшли, і то був таки не сон: примарна професія довела свою реальність тим, що незабаром скінчилася.

Тепер алея порожня, алея, на якій Рай ніколи більше не з'явиться, лишилося тільки триматися за кільце з золотої парчі та курити сигарети. їй здалося, наче вона знову чує відлуння, що зриває машкару з брехні: "...юрер, "....арод, ...атьківщина..." Те відлуння падало на неї як прокляття, на неї, бракований продукт фабрики вдів, що навіть коханця собі не завела.

Між фіранкою і вікном набралося диму.