Дім без господаря - Сторінка 48

Жовта пляма на тому місці, де висів батьків портрет.

— Ну йди ж, чого стоїш! — крикнув пекар. Генріх сі упив кілька кроків до дверей, тоді обернувся й сказав матері:

— Не забудь, що в Лео лишився приймач, чашка, глечик і ножик відкривати консерви.

— Ні, не забуду,— відповіла мати, і Генріх відчув з її голосу, що приймача, чашки, глечика й ножика не бачити їм так само, як материного халата з буйними рожевими квітами на чорному тлі, що теж лишився в кімнаті Лео..

Пані Борусяк стояла на сходах і плакала. Вона поцілувала його, поцілувала Вільму, пригорнула їх обох і тихо схлипнула.

— Сердешний мій, хоч би ж тобі там було добре. Поруч стояв столяр, похитував головою і казав:

— Від одного гріха та в другий. За дверима мати кричала:

— Ти так хотів, ти, а не я!

Пекар щось глухо відповідав їй. Слів не можна було розібрати, але голос звучав непереконливо.

Робітники надворі сигналили все нетерплячіше. Генріх підійшов до вікна в коридорі і глянув униз. Машина звідти була схожа на розпоротий живіт огидного чудовиська, що поглинуло крамничку торгівця старим мотлохом,— брудні зношені речі, побиті меблі, скидана докупи мізерія, а зверху — Генріхове ліжко, перевернене догори дном: пофарбовані в сірий колір двері, що аж тепер показали, звідки вони, — "Фінансове управління, кімната № 547". їх приніс якось Герт, а крім них — ще чотири оцупки, відрізані від сволока, кілька цвяхів і молоток. За п'ять хвилин ліжко було готове.

— Чудове ж, правда? Ану, лягай,— сказав він. Генріх ліг, і відтоді, ще навіть півгодини тому, ліжко

справді здавалось йому чудовим.

Вантажники стояли на приступці машини, курили, поглядали вгору на вікна й свистіли, заклавши пальці до рота.

"З одного гріха та в другий",— сказав щойно столяр, і Генріх подумав про слово, яке два тижні тому мати мовила пекареві, те саме слово, що було написане на стіні в коридорі. Він глузливо посміхнувся, згадавши, що те саме можна ще назвати й "поєднанням".

Мати вийшла з відром на сміття. Вона була заплакана, і вперше Генріх побачив у неї на обличчі те, що досі помічав тільки в інших жінок, — темні червоні плями, її гладенькі чорні коси були розпатлані.

З обличчя в пекаря, що стояв поруч із столяром, зійшов гнів, і воно знову стало добродушне, як завше.

Генріх боявся добродушних людей. Вони були як улесливі вчителі, що від них усього можна сподіватися. То вони добродушні, то починають лютувати, а нарешті й самі вже не знають, якими їм бути, наче артисти, що забули свої ролі.

— Підеш тй нарешті чи ні, бовдуре! — закричав пекар.— Бери візок — і гайда!

— Чого ти напав на дитину! — крикнула й собі мати і, ридаючи, схилилась на груди пані Борусяк.

Столяр одвів пекаря вбік, а мати сказала тихо:

— Іди вже, Генріху, йди.

Але він боявся йти вниз. Там зібралися всі с}'сіди. Брезгени глузливо оцінювали їхні меблі. Вони сказали: "Який пан, такий і каптан",— і та приказка помандрувала від дверей до дверей — від Брезгенів до господарки молочної крамнички, а від неї до старого пенсіонера, колишнього службовця ощадкаси. В його вустах вона прозвучала як остаточний присуд. Вони стояли внизу, глузливо перешіптуючись, і Генріх боявся йти повз них. Колись, як він ще купував харчі на чорному ринку службовцеві ощадкаси, той завжди був ласкавий до нього, а тепер давно вже не вітається з матір'ю, так само, як і Карл. Але ж господарка молочної крамнички сама н е-моральна, а Брезгени, казав столяр, власник будинку, — с в и н і.

Тепер би йому міг допомогти тільки батько. Він узяв би його за руку й повів униз повз пенсіонера, повз господарку молочної крамнички і повз "свиней". Генріх думав про батька так, наче знав його, і насилу стримував сльози.

— Так, так,— чув Генріх пенсіонерів голос,— давня мудрість правду каже. Який пан, такий і каптан.

Генріх ненавидів їх усіх. Він глумливо посміхався, але сльози були сильніші за ненависть і глум, а він нізащо не хотів іти повз них із заплаканими очима. Мотлох у машині здавався йому дедалі огиднішим. Сяяло сонце, внизу збиралися люди, а на сірих дверях між ящиками й мотлохом виднів напис: "Ф і н а н с о в е управління, кімната № 547". Добре, що хоч Вільма перестала плакати, але вантажники все свистіли і плювали на брук, намагаючись попасти в недокурки.

Генріхові здалося, що він приречений вічно стояти тут біля вікна, серед заплаканих жінок, над розвернутими нутрощами злиднів у машині. Важко було стримати сльози, але він стримав, і час зупинився, як для приречених. Внизу свині щось мурмотіли до молочарки, позаду столяр щось тихо казав пекареві, і з голосу його було знати, що він хитає головою. І раптом Генріх виразно почув слово: неморально. Крига нарешті розкололася і добре, що розкололася.

Генріх злякався, коли почув крізь вуличний гамір ґудок Альбертової машини, і навіть не повірив своїм очам, як побачив, що старий сірий мерседес заїхав на подвір'я. Він бачив його, але не вірив своїм очам, не годен був повірити. Адже він приречений був стояти тут, між свиньми, що юрмились унизу, і матір'ю з плямами на обличчі, що плакала нагорі. Вантажники свистіли, водій сидів у машині й сигналив без кінця: він, очевидно, заткнув сірника в гудок, і той лунав безперервно — безперервний сигнал приреченості, а внизу хихотіли "свині".

Альберт піднімався сходами дуже швидко. Генріх пізнав його ходу, пізнав Мартінів голос, що кликав:

— Генріху, Генріху, що сталося?

Та Генріх не обернувся і стримав Вільму, що випручувалася і хотіла побігти назустріч Мартінові. Він не поворухнувся навіть тоді, коли Альберт торкнув його за плече. Він усе не міг повірити, що йому не самому доведеться спускатися сходами. Тепер уже легше було стримати сльози. Він швидко обернувся, глянув в обличчя Альбертові і зразу побачив, що той зрозумів — єдиний, хто міг таке зрозуміти, Мартін дивився у вікно на машину внизу. Генріх допитливо глянув на нього: як він сприймає цей очевидний вияв їхніх злиднів. І здивовано, але й полегшено, помітив, що Мартін не зрозумів. І відразу ж подумав, що Мартін ще дитина, з тих, про яких кажуть: "Якщо ви не будете такі, як вони..." Добре, що Мартін не зрозумів, так само, як добре, що зрозумів Альберт.

Мартін дуже здивувався й спитав:

— Ви переселяєтесь?

— Так,—відповів Генріх,—переселяємось до пекаря, нині ж таки.

Тепер Мартін теж зрозумів, і вони обидва подумали про те слово. Вони глянули вгору, де Альберт розмовляв із матір'ю, пекарем, пані Борусяк і столяром, і їх зовсім не вразило, що Брілахова мати плаче на грудях в Альберта. Нарешті вона витерла сльози і рушила руч об руч з ним униз сходами.

— Ходімо,—сказав Генріх,—нам треба вже сідати. Мартін захопив Генріхів ранець, а Генріх узяв на

руки В ільму. Повільно переступаючи зі східця на східець, Генріх твердо подивився у великі темні, глузливі очі молочарки, подивився навіть на Брезгенів — на тих чотирьох "свиней", які стояли купкою один біля одного.

Круглі, ситі обличчя, які щось мовчки жували. Глянув через голову молочарки й на того, що стояв позад неї, — це з ним вона стала неморальна. Його звали Гуго. Він теж жував — саме витяг з рота риб'ячого хвоста. Свині опустили очі, молочарка витримала його погляд, а пенсіонер навіть прошепотів:

— Ти не хочеш зі мною попрощатися, Генріху?

Та Генріх промовчав. Він чув за собою ходу переможної процесії: Альберта, що наче аж пересміювався з матір'ю, пані Борусяк, столяра і, нарешті, пекаря. Молочарка глузливо прошепотіла:

— Ну майже як весілля.

Гуго мовчки плямкав, у руках у нього блиснула золотом друга рибина.

Генріх уже бачив унизу яскраве сонячне світло, що лилося крізь відчинені двері, і відчував, що його думки ще не зовсім тут, коло цієї переможної процесії, а там, нагорі, приречені стояти на чатах між свиньми і боягузливим пекарем. Він ніколи не забуде вигляду ма<г шини з мотлохом і почуття приреченості, посиленого безперервним гудком унизу.

Мартін уже кілька разів питав його щось, але Генріх не відповідав, бо думки його були нагорі біля вікна, ще далеко звідси, він тільки знав, що Альберт і Мартін обидва зрозуміли те, що вони й мали зрозуміти. Той вираз у Альбертових очах, та коротенька мить і те, що Мартін вчасно зрозумів усе, врятувало Генріха від приреченості.

— Ну кажи ж бо! — нетерпляче питав Мартін.— Ви лишитесь у пекаря назавжди?

-г— Так,— відповів Генріх,— назавжди. Ми ж переселяємось туди.

На вулиці вантажники свистіли й далі, та в пекаре-вому голосі зненацька знову забриніла відвага і впевненість. Він гукнув:

— Зараз, ми вже йдемо!

— Ходімо,— сказав Альберт за плечима в Генріха. — Ти поїдеш із нами, і Вільма теж.

Генріх здивовано обернувся до матері, але вона усміхнулась і сказала:

— Так буде краще. Ви повернетесь у неділю ввечері з паном Муховим. Доти ми все влаштуємо. Я вам дуже вдячна, — звернулась вона до Альберта, але той лиш мовчки кивнув головою і якось дивно подивився на неї: в материному погляді заблисла надія. У їхніх очах Генріх прочитав обіцянку, здавалося, що вони порозумілися — коротесенька мить несподіваного порозуміння. Генріх подав матері руку, мати поцілувала Вільму, і він пішов слідом за Альбертом на подвір'я. Вільма закричала з радощів, побачивши сіру Альбертову машину.

XXI

Пекарчук, тікаючи, залишив після себе невеликий скарб: портрет якоїсь співачки на стіні, дві пари подраних шкарпеток, заіржавілі леза, не до кінця видавлений тюбик зубної пасти, випалений цигаркою слід на пофарбованому в білий колір столику, давні-предавні вечірні газети в шухляді і малюночок із цигаркової коробки: "Правдива Африка". На малюночку паслися зебри, жирафи об'їдали дерева, розмальовані білою фарбою туземці виглядали з кущів, чигаючи на левів.

Пекар велів залишити Генріхове ліжко надворі: дерев'яні оцупки і двері з написом: "Ф і н а н с о в е управління, кімната № 547".

— Хай спить на челядниковому ліжку.

— А я?

— Хіба в тебе немає ліжка?

— Немає.

— А де ж ти спала?

— У Лео, звичайно.

— А раніше?

— Ми те ліжко спалили. Воно було надто старе. Довелося вносити Генріхове ліжко, а пекарчукове

лишити для неї самої. Воно було білого кольору, залізне і майже зовсім нове.

Поки робітники заносили її речі до пекарчукової кімнати, вона спорожняла комірчину, де лежав раніше всякий непотріб.