Дім без господаря - Сторінка 50

Генріх знав, чому сільські хлопці покинули грати в футбол,— почалася відправа, і вони мали прислужувати в церкві.

— Ти підеш зі мною? — спитав Віль Мартіна.

Той погодився, і стукіт м'ячів зразу ж припинився. Віль знову спитав щось Альберта про нього, і Альберт сказав:

— Не треба, не чіпайте його. Я залишусь тут.

Дзвін лунав таємниче і приємно. На кухні радісно закричала Вільма — її годували вареним яйцем. Все тут гарне, ні до чого не причепишся, але все не для нього. Щось тут не гаразд. І запахи приємні — пахло дровами, печивом і свіжим тістом, але і з запахами теж не все гаразд.

Генріх підвівся з дровітні й стояв, прихилившись до повітки. У вікно йому видно було, що робиться в ресторанчику. Там сиділи люди, пили пиво, їли шинку. Молода кельнерка пішла на кухню нарізати бутерброди. Вона різала хліб, накладала на тарілки скибочки шинки і запхнула один шматок Більмі в рот. Вільма, наморщивши лоба, покуштувала, кумедно плямкнула губами. Обличчя її проясніло і вже просто сяяло з утіхи, коли вона, пожувавши, ковтала м'ясо. Вільма справді мала кумедний вигляд, Альбертова мати засміялася, кельнерка теж, і сам Генріх усміхнувся, дивлячись на неї, але всміхнувся стомлено, знаючи, що всміхається стомлено, як переобтяжені турботами дорослі, що їм не до сміху.

Ту мить до будинку під'їхало таксі. Генріх злякався, він знав: щось сталося або має статися. З машини вилізла Мартінова бабуся, а слідом за нею Мартінова мати.

— Почекайте, голубе,— сказала бабуся водієві і з сигаретою в роті побігла до ґанку.

Обличчя в неї було червоне, сердите. Вона гукнула:

— Альберте! Альберте!

Люди в ресторані кинулись до вікон, кельнерка й Альбертова^мати виглянули з кухні, а з-за хати з газетою в руці вибіг Альберт. Він пішов назустріч бабусі, насупивши брови й повільно згортаючи на ходу газету. Мартінова мати стояла збоку і розмовляла з Альберювою матір'ю, наче все те її не стосувалося.

— Отже, ти нічого не хочеш робити? — голосно сказала бабуся, сердито струшуючи попіл із сигарети.— Тоді я сама поїду і вб'ю його. їдеш ти зі мною чи ні?

— Про мене,— стомлено відповів Альберт.— Коли ви гадаєте, що з цього щось вийде...

— Ще б пак! — відповіла бабуся.— Сідай, мерщій!

— Про мене, — знову сказав Альберт. Він поклав газету на підвіконня, сів ззаду в машину і вже звідти подав руку бабусі.

— А ти таки залишаєшся? — гукнула бабуся Мартї-новій матері.

■ Та відповіла:'

— Так, я почекаю на вас Заберіть мою валізу, чуєте! Але таксі вже рушило і помчало в село. Дзвони замовкли. Альбертова мати покликала Мартінову матір:

— Заходьте ж до хати!

Та подякувала й попросила:

— Дайте мені дитину!

Вільму подали через вікно, і Генріх дуже здивувався, коли Мартінова мати взяла дитину і, всміхаючись до неї, пішла за хату.

Він чув, як сміялась Вільма, як стукотіли м'ячі, і все те було гарне, все добре, тільки все не для нього.

Гості в ресторані співали: "Н аш рідний лісе, наїіі рідний гаю, кращих за тебе в світі нема є", кельнерка носила їм пиво, Альббртова мати мішала на кухні картопляний салат і відкривала бляшанку з ковбасками. Вільма сміялася, Мартінова мати й собі сміялася, і Генріх здивувався, що вона раптом видалась йому також доброю. Всі добрі, але йому від того не легше, бо він знав, що цього вечора його мати поєднується з пекарем. Замінила Лео на пекаря. Вигідна заміна, але також жахлива.

Над'їхав жовтий поштовий автобус. Із нього виліз Глюм і допоміг вилізти Больді.

Больда підбігла до відчиненого вікна й крикнула:

— Господи, хоч би чого не сталося! Альбертова мати засміялась і відповіла:

— Що там може статися! Але де ви всі будете спати?

— Я так боюся,—сказала Больда.^-А переспати я можу й на старій канапі.

А Глюм, усміхаючись, повільно видушив із себе:

— Долі... на соломі,— і пішов із Больдою до церкви по Віля й Мартіна.

"Н аш рідний лісе, наш рідний гаю, кращих за тебе в світі немає", — співали гості, і Альбертова мати виловлювала з бляшанки рожеві ковбаски.

Мартінова мати крикнула з ґанку:

— Не підходь близько до води!

І зразу ж засміялася, неприємно й різко, аж Генріх злякався. Він побіг за хату й побачив, що Вільма дибала від качиного ставка. Мартінова мати підкликала його до себе, подала руку й спитала:

— Ти вмієш грати в пінг-понг?

— Не дуже добре, — відповів він. — Я грав лише кілька разів.

— Ходімо, я тебе навчу. Хочеш?

— Так,— відповів він, хоч і не хотів.

Вона встала, відсунула стола від стіни, знову напнула сітку й підняла з підлоги ракетку.

— Ходи, — сказала вона і стала показувати, як треба подавати м'яч. Вона посилала м'яча так, що він перелітав плавно й високо над сіткою, і Генріхові зручно було відбивати його.

Вільма совалась на підлозі, захоплено кричала, як м'яч летів, а коли він падав, підіймала його і віддавала не Генріхові, аМартіновій матері.

Весь час Генріх думав про те, що мати його тепер поєднується з пекарем, і це здавалося йому гірше, набагато неморальніше, ніж поєднуватися з Лео.

Знову урочисто залунав дзвін, і Генріх знав, що в церкві саме причащаються, куриться ладан, співають "Tantum ergo", і жалкував уже, що він тепер не там, у темному кутку між сповідальнею і дверима.

Він скоро збагнув, що м'ячі треба посилати дужим, коротким ударом понад сіткою. Мартінова мати засміялась, коли йому вдалося кілька разів так подати м'яча, що вона не змогла його відбити, і тепер почала грати з ним насправді, захоплено ведучи рахунок.

Важко було стежити за м'ячами, вчасно відбивати їх і водночас думати про інше: про батька, про дядьків, про пекаря, що з ним поєднується його мати. Мартінова мати була гарна — висока, білява. Тепер вона подобалась Генріхові, особливо як, не кидаючи гри, зненацька оберталась до Вільми, усміхалась їй і Вільма у відповідь розцвітала. її усмішка була приємна, як запах тіста, як церковний дзвін, і вона нічого не коштувала, так само як нічого не коштував церковний дзвін — але все це було не для нього. В його пам'яті залишились запахи дядька Лео: туалетна вода, віск до підлоги, а в материному кошику з нитками — пилочка до нігтів.

Він теж захопився, став грати уважно, посилав м'ячі якомога дужче і якомога нижче над сіткою, і в Мартіно-вої матері обличчя почервоніло з захвату.

— Ого, з тобою жартувати не доводиться! — сказа^ ла вона.

Та скоро всі повернулися з церкви, й довелося кинути гру. Мартін обняв матір, Глюм зсунув докупи столи, а Больда винесла великий зелений обрус і цілу купу тарілок. У маслянці блищало свіже вологе масло.

— Принеси ще сливового повидла, діти його дуже люблять! — сказав Віль Альбертовій матері.

— Не бійся, принесу, ти його любиш не менше за дітей!

Віль почервонів. Глюм поплескав його по спині і промурмотів, усміхаючись:

— Мій товариш.

Усі засміялися. Вільмі час було йти спати, і за вечерею всі сперечалися, з ким вона ляже. Кожне, крім Мартінової матері, казало: "Зі мною". Та коли спитали саму Вільму, з ким вона хоче спати, вона підбігла до Генріха, і той аж почервонів з утіхи.

Гості з ресторану кликали до себе кельнерку. Больда відсунула свого стільця, позбирала брудні тарілки й сказала:

— Піду допоможу їй.

Глюм подався до повітки, набити мішок соломою, а Віль, геть упрілий, бігав по будинку, збираючи ковдри. 1 Генріх з Мартіном пішли до кімнатки, де для них на широкому ліжку була приготована постіль. Вільма мала спати між ними.

Надворі смеркло. Внизу, на кухні, сміялася Больда з кельнеркою, миючи посуд, а в ресторані Альбертова мати жартувала з гостями. Глюм із Вілем сиділи на лавці коло повітки — видно було, як поблискують їхні люльки.

Мартінова мати лишилася на ґанку й мовчки курила, дивлячися у темряву.

— Ну годі вам! — гукнула вона до кімнатки.— Роздягайтеся й лягайте спати.

Аж тепер Мартін похопився, що дядька Альберта немає, і спитав у вікно:

— А де дядько Альберт?

— Зараз повернеться. Поїхав з бабусею.

— Куди?

— До замка.

— Чого?

Мати хвильку помовчала, а тоді відповіла:

— Там Гезелер. Альберт має з ним поговорити.

Мартін замовк. Він стояв, схилившись на підвіконня, ї чув, як Генріх ліг у постіль і вимкнув СВІТЛО.

— Гезелер? — перепитав він.— Хіба він ще живий? Але мати не відповідала, і Мартін здивувався, що

йому зовсім не хочеться розпитувати про Гезелера. Він Ніколи не говорив із Генріхом про смерть свого батька, бо й сам добре не уявляв, як його вбито, а бабусина оповідь про Гезелера, як і вся її мудрість, не викликала довіри. Надто часто і надто вперто вона втовкмачувала в нього тё ім'я, лякала його ним. Набагато гірше і набагато зрозуміліше було те, що сталося в казематі, де вирощують гриби: там убили людину, що намалювала батьків портрет. Там батька й Альберта били, мучили на-цісти —теж не зовсім зрозумілі, далекі, можливо не такі вже погані, але підземелля існувало насправді: таблиці, з яких виростали потворні клавіші, смердюче склепіння, постаріле Альбертове обличчя, і певність, що він не бреше. А про Гезелера Альберт згадував рідко.

У ресторані гості співали:

Там на узліссі стоїть хатина, Туди всю нічку я серцем лину, Там лань пасеться в траві зеленій, Там я спочину...

Мартін відійшов од вікна, обережно ліг у постіль і відчув на своєму плечі Вільмин подих.

— Ти спиш? — тихо спитав він Генріха.

— Ні, — так само тихо відповів Генріх. "Там я спочину..." — співали гості.

Потім Мартін почув, як біля будинку зупинилась машина, і Альберт дуже голосно й дуже схвильовано покликав:

— Нелло! Нелло!

Мати на ганку так рвучко відсунула стільця, що аж перекинула. Больда на кухні замовкла, Альбертова мати сказала щось гостям, і ті перестали співати. Нараз у будинку запала тиша.

— Щось сталося,— прошепотів Генріх.

На сходах почувся плач. Мартін устав, відчинив двері і виглянув у вузенькі, освітлені сіни. Спираючись на Альберта й Больду, туди заходила бабуся, і Мартін аж злякався, така вона видалась йому стара. Він ніколи ще не бачив її такою старою, не бачив, щоб вона плакала. Бабуся безсило повисла на Альбертовому плечі, і обличчя в неї було не рожеве, а сіре.

— Дайте мені укол, мені конче потрібен укол! — стогнала вона.

— Не хвилюйтеся, Нелла вже зателефонувала до лікаря,— відповів Альберт.

— Добре, аби тільки швидше.

З-за спини в Больди вигулькнуло злякане обличчя Біля. Глюм пропхався наперед, підставив сврє плече замість Больди і разом з Альбертом повів бабусю до великої кімнати в кінці сіней.