Дім без господаря - Сторінка 51

Мартін побачив матір. Вона швидко вбігла й сказала:

' — Гурцебер уже їде, я розмовляла з ним. Зараз буде тут.

— Чуєте, він уже їде, — потішав Альберт бабусю. Двері зачинились, і сіни спорожніли. Стало тихо.

Мартін дивився на великі руді двері, за якими також нічого не було чутно.

Перший вийшов звідти Глюм, потім Віль, мати з Альбертом, тільки Больда залишилася з бабусею.

Генріх прошепотів із ліжка:

— Іди вже, а то застудишся.

Мартін тихо зачинив двері і навпомацки ліг у постіль. Гості неголосно почали знову наспівувати: "Там на узліссі стоїть хатина".

На ґанку сиділи дядько Альберт з матір'ю, але говорили вони так тихо, що нічого не можна було втямити. Мартін відчував, що Генріх також не спить, і залюбки поговорив би з ним, але не знав, як почати.

Гості перестали співати, і Мартін чув, як вони відсували стільці і, розраховуючись, жартували з кельнеркою. Він тихо спитав Генріха:

— Хай вікно буде відчинене?

— Хай, якщо не змерзнеш.

— Ні, мені не холодно.

— То не зачиняй.

Генріхова мовчанка нагадала йому про все, що сталося, про переїзд і про те, як Генріхова мати сказала пекареві: "Не дам я тобі..."

Г раптом він здогадався, про що думає Генріх і чому він так зненацька кинув грати у футбол. Брілахова мати тепер, мабуть, каже пекареві: "Я дам тобі...".

Навіть подумати про таке було страшно. Йому стало дуже сумно й захотілось плакати, проте він стримав сльози, хоч однаково було темно. Все було неморальне, а бабусина вимога дати їй укол, просто так, без "крові в сечі", сповнила його жахом. Раніше вона раз на три місяці влаштовувала свою "кров у сечі", а тепер через кожні чотири дні вимагала уколу. Вона постарішала, стала плакати — все це було для Мартіна жахливою новиною, але найгірше, що вона вже через кожні чотири дні вимагає білої безбарвної рідини, навіть не прикидаючись більше. Щось у їхньому житті змінилося, невідомо що, але змінилося. І якось наче та зміна пов'язана з Гезелером.

— Ти спиш? — знову спитав він тихо Генріха.

— Ні,— відповів той, і Мартінові почулося, що те "ні" прозвучало непривітно, відчужено. Нараз йому здалося, що він зрозумів, чому Генріх такий сумний: що одне неморальне змінилось на інше. Жити з Лео було неморально, але то була якась постійна неморальність. А те, що Генріхова мати змогла так раптово поміняти Лео на пекаря, здавалось Мартінові таким самим поганим, як і те, що бабуся вимагає уколу без "к р о-в і в с е ч і".

— Ні, ні,— сказав раптом голосно на ґанку Альберт.— Краще ми не будемо навіть думати про одруження.

Потім озвалась мати, але дуже тихо. Надійшла Больда, тоді Глюм з Вілем, і Альбертів голос залунав знову голосніше.

— ...Так, вона хотіла набити його і відштовхувала всіх, хто її стримував. Шурбігель дістав кілька добрих ляпасів, а патер Віліброрд — стусана в груди.— Альберт засміявся, але сміх його був неприємний.— Що ж мені залишалось робити, як не допомагати їй? І я дав йому як слід, у кожному разі він пізнав мене.

— Гезелер? — спитала мати.

— Еге ж, пізнав мене, і я певен, що саме тому й не дуже боронився. А то нам би добре перепало від них.

— Ще б пак,— повільно й урочисто сказав Глюм, а мати засміялася. її сміх теж був неприємний.

На хвилю запала тиша, тоді почувся спокійний гуркіт мотора. Спершу Мартін подумав, що то лікарева машина, але гуркіт линув не від садка, а з неба. То рівно-

мірно гудів літак, що повільно плив по небу. Мартін зойкнув з несподіванки, коли літак виринув у темному квадраті вікна, — червоні вогники й довгий хвіст, на якому світився напис: "Дурний той, хто варить сам повидло". Напис промайнув у вікні набагато швидше, ніж Мартін сподівався, але за ним уже гудів другий літак, тягнучи по темному небі напис: "Для тебе його наварить Гольштеге".

— Поглянь! — схвильовано покликав він Генріха.— Реклама бабусиної фабрики!

Та Генріх не озивався, хоч ще не спав. На ґанку заридала мати, а дядько Альберт голосно вилаявся:

— Свині! От свині!

Літаки прогули в напрямку Брерніхського замка.

Знову стало тихо, чути було тільки, як схлипувала мати та інколи бряжчала чарка. Мартіна лякало, що Генріх не озивається, хоч і не спить. Він чув, як той дихав,— швидко, схвильовано, не так спокійно, як Вільма.

Він спробував думати про Гопелонга Чесіді, про Дональда Дака, але кинув, сам себе присоромивши. Потім згадав слова: "Коли ти, господи, пам'ятатимеш усі гріхи наші..." — а далі страшне перше питання з катехізису: "Навіщо прийшли ми в світ сей?" І машинально відповів подумки: "Щоб служити богові, любити його і цим здобути собі царство небесне. Але слова "служити", "любити", "здобути царство небесне" н е в с е вичерпували. Йому здалося, що відповідь не повна, і Мартін уперше усвідомив, що сумнівається. Йому хотілося плакати, хлипати, як мати на ґанку, але він стримався, бо Генріх ще не спав і, мабуть, думав про свою матір, про пекаря, про слово, яке його мати сказала пекареві.

Та Генріх думав не про те, а про надію, що на мить заблисла на материному обличчі, тільки на мить, але він знав, що й м и т ь — це вже багато.