Дім без господаря - Сторінка 47

Нелла хотіла їсти, однак їй бридко було йти на кухню. Там усюди стоїть немитий посуд, брудні тарілки, чашки, каструля з засохлими недоїдками, непоспорожнювані ринки. В чашках, у недопитій каві, плавають недокурки — усе свідчить, що їли там поспіхом. Та ще й Альберт не прийшов. Дім такий порожній і тихий, навіть матері не чути.

У Бітенгані Альбертової машини теж не було. Віль із цвяхами в роті і з молотком у руці майстрував у садку саморобні футбольні ворота, білизна вже висохла. З мальовничої долини Брер повівав свіжий вітерець. Біля дверей стояли зелені ящики з пляшками пива. Аль-бертова мати, усміхаючись, брала саме від хлопчака з різниці червону шинку, а з його обличчя видно було, що йому теж дещо перепало.

Але навіть дорогою додому Нелла не зустріла сірої Альбертової машини. Так і доїхала додому веселим автобусом, що наслідував сигнал поштового ріжка.

їй знову вчулося те мурмотіння, відгомін минулих років: "...юрер, ....атьківщина, ...арод". Безголова брехня, що звучить як прокляття. Здається, так уже триває тисячі років. Давно зотлілі покоління приносили себе в жертву таким самим ідолам. їх палили, розчавлювали, душили газом, стріляли — і все задля цих трьох скалічених слів.

З-за вілли Надольте на порожню алею знову висипалась пайка зелених молодиків, цілих п'ятеро, струнких, бадьорих, остання ланка урочистої процесії. Вони поминули церкву, перейшли вулицю і зникли в парку.

Добре часом заїхати до патера В іліброрда, слухати його приємний голос, що живив її мрії, що пояснював і заспокоював, так само, як заспокоював інколи Шурбігель своїми компресами втіхи, щастям із прейскуранта зичливого перукаря. ^

То була більша приємність, ніж одноманітний спів черниць, що вічно дивляться на розп'яття й моляться. Добре їм молитися: Альберт перебрав на себе всі їхні світські справи, всі обрахунки.

За ту роботу він отримує від черниць зворушливі подарунки: каву і печиво, квіти з монастирського саду, крашанки на Великдень, анісовий пиріг на різдво.

Освітлення в боковій капличці, де моляться черниці, тьмяне й гнітюче, а на блакитну завісу падає чорна тінь від ґрат.

їй більше не щастило пов'язати згадку про В іліброрда з чимось приємним, а думка, що колись знову доведеться слухати Шурбігеля, була просто нестерпна. Розвіявся сутінок, насичений парфумами, і в яскравому світлі ламп з'явився профіль Гезелера. Інтелігентне вбрання, що його легко можна поміняти. Убивці на вигляд не страшні, не моторошні, з них не вийдуть зловісні постаті в мріях, герої в багатих на відтінки фільмах: вони лише заповнюють рекламні фільми, їм, авантурникам за кермом машини, пасує тільки рівне освітлення.

Неллі знову вчулося відлуння, що розвінчувало брехню: стіни каплиці ковтали початкові приголосні — одне "ф", одне "н" і одне "б" — як данину за неї, і повертали тільки безголові склади.

Тепер на алеї грався якийсь білявий хлопчик: кривуляв на червоному самокаті від дерева до дерева. Зелені молодики більше не з'являлися.

Нелла злякалась, коли почувся стук у двері, і машинально сказала:

— Прошу!

Побачивши обличчя Брезготе, вона здогадалася, що має статись. На ньому була написана смерть, як колись на обличчі в Шербрудера. Вона читала на ньому дію своєї всемогутньої усмішки.

— Прошу, заходьте, — ще раз мовила вона.

— Брезготе,— відрекомендувався він,— я чекав тут на Альберта.

Нелла згадала, що десь уже бачила його.

— Ми, здається, знайомі?

— Так. Пам'ятаєте прогулянку за місто? — Він підійшов ближче.

— Ага, справді! — сказала Нелла.

Зблизька приреченість на його обличчі проступала ще чіткіше. її усмішка стала для нього смертельною.

— Скажіть тільки слово, і я вб'ю Гезелера!

— Невже вбили б?

— Уб'ю, і то негайно! ^

— Ви думаєте, варто? — спитала вона.

Чи вблоцюги конче мають бути неголені? Він колов її шию підборіддям. Неллі не хотілось розчаровувати його, але вона не змогла стримати сліз. Він палко цілував її, підштовхуючи до ліжка. Намагаючись утриматись за щось, вона натрапила на ґудзик вентилятора, і лагідне, лопотюче гудіння заглушило чудне хлипання Брезготе. Так діти в якомусь занехаяному гаражі намагаються звільнитися від смертельного страху, але ніколи не називають це коханням.

— Ідіть собі, — мовила вона, — прошу вас, ідіть собі.

— Чи можна мені ще колись зустрітися з вами? — спитав Брезготе, схлипуючи.

— Добре, — відказала Нелла,— тільки хай колись пізніше.

Не розплющуючи очей, вона почула, як Брезготе пішов, і, натиснувши рукою ґудзика, вимкнула вентилятор. Але тиша пригнічувала її, і вона знову ввімкнула його. На щоці лишився дух Брезготе: солонуватий, змішаний з запахом тютюну й коньяку. Є надія, що вона, бракований продукт фабрики вдів, порятує від смерті одного неголеного волоцюгу.

Надворі зупинилась Альбертова машина, і почувся Мартінів голос. Ще ніколи він не здавався їй таким дзвінким і чужим. Ось хлопець прожогом убіг до Аль-бертової кімнати. Больда сміялася, щось казав Брезготе, потім надійшов Альберт.

Раптом на мить стало тихо, і тоді Нелла почула, як Брезготе сказав те, що Альберт давно вже прочитав на його обличчі:

* — Пані Бах... Нелла вже вернулася.

Потім вони почали випробовувати настільний теніс. М'ячі стукотіли, падаючи на підлогу.

— Сорочки! — закричав Мартін,— Треба взяти соки й підручники!

— Та хай, — сказав Альберт,— я потім тобі все привезу.

Знову почувся стукіт тенісних м'ячів по підлозі, потім хтось постукав у її двері, і Альберт сказав сердито:

— Не заходь туди, нехай мама відпочине. Вона приїде пізніше.

— Справді приїде?

— Звичайно,— відповів Альберт.

М'ячі заторохтіли знову — уже в коробці. Вона чула стукіт спершу в кімнаті, тоді в сінях у садку. Зненацька Брезготе спитав Альберта:

— То ти нічого не думаєш робити?

— Ні,—відповів Альберт.

Машина рушила, і знову стало тихо. Нелла була вдячна Альбертові, що він поїхав і що не пустив до неї Мартіна. В кухні тихо забряжчав посуд, що його Больда збирала мити, неголосно, але страшенно фальшиво наспівуючи "І вмер ти за наші гріхи".

Хлюпіт води і брязкіт посуду на хвилю заглушили її голос, але потім Нелла знову почула: "На господа всі покладімось".

Зарипіли дверці буфета — Больда відчинила його, склала туди тарілки й почовгала до себе нагору.

Аж тепер, серед цілковитої тиші, Нелла почула матір, що, наче в'язень, ходила по кімнаті. Потім завважила лагідний шурхіт вентилятора. Вона вимкнула його, і їй здалося, що тиша видушує з неї сльози. Вона заридала.

XX

Зустріч у кав'ярні не відбулася — несподівано вирішили переїжджати сьогодні ж таки.

У транспортній конторі замовили машину, але вона виявилась завелика. Майно Брілахів навіть чверті її не засягло. Меблі, прикрашені всілякими скатерками та завісками, паперовими й крамняними, в кімнаті мали "цілком пристойний вигляд", але не витримували критичного ока сусідів, що неприхильно стежили за тим раптовим переїздом.

Коробка з-під маргарину, повна іграшок, Генріхове ліжко — двері, прибиті до дерев'яних оцупків, із старим сінником з морської трави, оздоблене клаптем старої фіранки, два стільці і стіл, що на нього свого часу клали лікті Герт, Карл і Лео. За шафу правила широка дошка, запхана між стіну й буфет. У дошку позабивано гачки, а зверху від куряви й бризок вона була закрита цератою. З усього того виділялися тільки дві речі: Вільмине ліжечко — подарунок пані Борусяк, у якої діти були вже дорослі, та буфет, пофарбований під червоне дерево, що його куплено два роки тому. Приймач залишився в Лео, а він завше замикав двері, як ішов.

Вісім років вони мешкали в цій кімнаті, прибирали її, мастили, фарбували, не раз лагодили, але тепер відкрилася її вбогість, і Генріх аж злякався: зрушені з своїх місць речі мали вигляд недбало зібраного докупи мотлоху, який навряд чи варто було перевозити. Пекар стояв і наглядав за робітниками, що насилу стримувались, аби не глузувати з тієї мізерії.

— Обережно, тут скло! — крикнув пекар, коли робітники брали коробку з посудом.

На його обличчі проступав сумнів: він, здавалося, розмірковував, чи не надто дорого все це йому обійде-

ні

ться. Раптовий переїзд, двоє дітей і сором, що до його заможного дому везуть таку мізерію.

Генріхові доручили глядіти В ільму, що безперестану плакала, відтоді як чужі людизабрали її коробку з іграшками. Генріх лівою рукою міцно тримав В ільму, а правою все своє багатство, надійно сховане між книжками, молитовником, шкіряним ранцем і зошитами — батькову брошуру: "Що треба знати автослюсареві, щоб здати екзамен на підмайстра", батьків знімок і вісім коміксів: "Привид", "Тарзан", "Тіль Уленшпігель" та "Бонді". А ще була там фотографія жінки, що раніше важила понад центнер. "Вілла Елізабет" — грот із вулканічного каменю, чоловік з люлькою в зубах біля вікна, а позаду — виноградник. Генріх був наляканий не тільки вбогістю, що відкрилася, коли винесли меблі й спакували речі, а ще й тим, що кімната так швидко спорожніла. Сорок хвилин — і по всьому. Лишилися тільки на стіні облямовані пилюкою місцини, де шпалери не зблякли,— там, де висів батьків портрет і образок на пам'ять про його конфірмацію та де стояли буфет і саморобна шафа. Мати вимела сміття—черепки, пластівці пилюки, клапті паперу і щось чорне, що понабивалося в шпари на підлозі.

Пекар недовірливо пробував пальцем темну смужку пилюки навколо жовтогарячих, незбляклих місцин на шпалерах, наче перевіряв, скільки ж її не витирано.

Мати раптом схлипнула й кинула на підлогу лопатку на сміття. Пекар погладив її по плечах і по шиї, але ті пестощі були не дуже переконливі. Мати знов узяла лопатку й віника. Вільма все плакала за своїми іграшками.

— Веди вже її звідси,—сказав пекар.—І візок забери.

Обличчя його було неспокійне і невпевнене, ніби він сам злякався цього раптового переїзду. О пів на п'яту вона заледве дозволила йому поцілувати себе в руку і в лікоть, а тепер ще й сьомої немає, а переселення вже майже закінчене, і робітники стоять унизу на приступцях машини, навіть на чверть не повної, і сигналять до від'їзду.

Генріх невиразно пам'ятав уже один переїзд: холод, дощ, дитячий візок, материні руки, що краяли хліб, брудні військові машини, солдатська хлібина, яку хтось кинув їм, наче випадково. Найдужче запам'ятався йому ясно-зелений казанок, який Герт потім брав із собою на роботу, і те, як він перелякався американського хліба, такого білого, мов папір.

Вісім років прожили вони в цій кімнаті — цілу вічність, і Генріх напам'ять знав кожну підступну шпарку в підлозі, де треба було пильнувати, щоб не подерти ганчірку об скалки, знав трухляві місця, де віск, що ним за наказом Лео натирали підлогу, зникав без сліду, і ті, де треба було ледь мазнути і вже блищало.