Герої пустинних горизонтів - Сторінка 57

- Джеймс Олдрідж -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

1 до нього — якомога більшу відбивну з свинини. Або, краще, оскільки відбивна неможлива, давай мені хліба з маслом і варенням. Чим більше варення, тим краще. Ти перемогла!

Проте, в дійсності, вона не перемогла, бо його добродушні жарти з себе сколихнули в Тесе її власні почуття. Зберігаючи, як завжди, свою зверхність над Гордоном, вона пом'якшала, перетворившись на Тесе, яку він любить — ніжну, але водночас непроникну і стриману якраз настільки, щоб не втрачати своєї гідності (чи була це жіноча гідність, а чи людська, чи природжена — Гордон не міг визначити). Пристрасть розпалювалась у Гордоні просто від того, що він дивився в її очі. Своїм поглядом Тесе завжди щось підкоряла, але здебільшого в її очах просвічувало підкорення її власних бурхливих поривів. Як і мати Гордона, Тесе завжди була втіленням духовної сили, що переборює дріб'язковість буденного життя Він дивився, як вона готує чай, милувався її білим обличчям, недбалими рухами. Мабуть, для маленької фігурки Тесе її рухи були навіть надто недбалі, але ніяк не вульгарні — стільки граціозності було в її найменшій дії, найменшому жесті.

— Тесе!— раптом наважився він.— Чи повинен я погодитися з тобою щодо того, щоб... (Він зам'явся, підшукуючи слово), щоб жадати тебе?

— Ні!— недбало відповіла вона.— Але чим усе це скінчиться, якщо ми не вирішимо, як бути далі?

— Ах, але чому ми повинні ждати? Чому? Я не знаю. І чому не обійтися тим, що в нас зараз є? Слухай, я, як і раніше, запрошую тебе до себе додому. Поїдемо зі мною зараз у Лондон, Тесе, будь ласка!

— Не кажучи про все інше, невже ти не розумієш, що мені небезпечно їхати з тобою,— почала вона.

— Чому? Я не буду приставати або домагатися тебе. Я прошу лише одного: їдьмо зі мною в Лондон, а там дивись і жди. Жди, доки я знайду вихід з своєї плутанини.

— Жди! Жди! — повторила вона збентежено. її голос зазвучав жорстко.— Ти не розумієш, що означає для мене кинути все і поїхати з тобою... Мені тяжко, Нед, ох, як тяжко! Я страждаю тут, мене висотують ці труднощі, цей страшенний опір, на який я наражаюся всюди.

всюди... Я відчуваю, що надірвуся, і не хочу цього...

— То не треба...

— Ах, але це однаково трапиться. Я знаю І 1 я знаю, що краще не буде, коли я порву з своїм теперішнім життям і поплентаюся за тобою в твоє оточення, в м'якеньке, тепленьке животіння. Думка про це кидає мене в жах І Я боюся, що загрузну у вашому маленькому світі і більше вже ніколи з нього не виберуся. Останнього разу я й так ледве спромоглася на це. — Вона похитала головою в тяжкому передчутті. — Я загублю себе. Так, загублю. Я відчуваю це вже тепер, дивлячись на тебе.

Тесе заплющила очі — щоб не бачити Гордона — і промовила:

— Не слухай мене, Нед! Не слухай. — Вона трохи помовчала і потім, відвернувшись від нього, визивно кинула: — Гаразд, я поїду. Я і так хотіла до тебе. Поїду І— І, ніби чіпляючись за якусь надію — надію, без якої не можна обійтися і яку вона щойно знайшла. Тесе пом'якшила різкість своїх слів, додавши: — Я однаково покінчила з Уестлендом і з своєю роботою. З усім покінчила!

— А як щодо м'якенького, тепленького животіння?— нагадав їй Гордон. Він уже був певний у тому, що Тесе поїде з ним, але хотів з'ясувати все, до кінця.

Вона зітхнула.

— Хай це буде випробуванням для мене.

— Тоді рушаймо! — захоплено вигукнув він, немов бажаючи негайно знищити відстань, що роз'єднувала їх, розвіяти туман.

— Як, зараз? — сторопіла Тесе. — Цієї ж хвилини?

— Чому ж ні? У мене мотоцикл...

Тесе розсміялася, і змах її рук і щасливе обличчя розвіяли туман. Це було так добре, що Гордон наказав своїм думкам зупинитися, не йти далі, щоб не порушити очарування... Він удав, що не помічає закличного блиску очей Тесе, але її дихання оповило його, він відчув, як б'ється її серце.

— Ах, ти чудовий! — палко вигукнула Тесе. — І, о боже, Недді, коли б тільки ти навчився дивитись на світ моїми очима, — ми могли б гори перевертати!

І раптом Гордону стало ясно, що вона йде до нього саме з цією надією і з цим сумнівом. "Коли б ти навчився дивитись на світ моїми очима..." Бажання і сумнів.

Підкорення і водночас свідоме очікування. Він переміг тільки наполовину.

— Не треба про цеі — швидко промовив він, щоб відігнати ці думки. — Коли ти приїдеш у Лондон?

— Не підганяй мене. Не треба. Приїду, коли покінчу з усім тут. Через два тижні.

— Ти їдеш тільки для мене. Обіцяєш?

— Невже все повинно припинитись, щоб ми існували тільки одне для одного, Нед? Ти хочеш цього?

— Ні. Якщо подумати — не хочу.— Він потер губи.— Дай мені трохи того печення. Я голодний. З'їм—і поїду!

— Та що ти, НеддіІ Цілу добу на мотоциклі, а тепер іще в Лондон! Ти мусиш відпочити хоч трохи!

— Не можу я зараз відпочивати. Ні хвилинки.

— Ти ж дорогою заснеш і скрутиш собі в'язи.

— Що ж, це буде гідним кінцем. Знаєш, я завжди відчував, що мене сколупне який-небудь випадковий щиголь. Колись я сподівався, що мене заріже Бекр або Алі. Та, видно, мене жде щось менш благородне і більш безглузде...

— Ти божевільний. Краще б ти залишився. Як я не люблю розставатися з тобою! Будь обережним, прошу тебе!

— Може, я і помру обережним, — промовив Гордон. Він одягнув шкіряну куртку, вліз у парусинову робу

і засміявся. Обняв Тесе за плечі, але одразу ж відхопив руки — немов відчув у собі сміливість і бажання, здатні завести його значно дальше, ніж ці обійми. А Тесе лише потерлась щокою об його щоку перед тим, як відпустити Гордона.

— Як чудово складається доля,— раптом промовила вона, коли Гордон був уже біля дверей. — Якби ти не приїхав, Недді, я б поїхала додому, до батька. Я вже була остаточно вирішила поїхати, як тільки розв'яжуся з тутешніми справами. А тепер усе знову йде нанівець: і це рішення, і надія. Сподіваюся, що ми з тобою не робимо помилки, Нед.

— Давай сподіватися, — відповів він, широко всміхаючись. .— А я вже був вирішив втекти назад до Аравії. Дійсно, рука долі!

Спускаючись сходами, Гордон перестрибував по кілька східців.

РОЗДІЛ XXI

Була така хвилина, коли Гордону здалося, що він знову піднісся над усім світом і, як бог, з височини бачить його рух і осягає його рушійні сили. Це трапилося в той день, коли він прочитав, що Чан Кай-ші утік з континентального Китаю. Тепер весь Китай став комуністичним.

Гордон виразно, відчутно бачив у своїй уяві нову країну, нову націю. І захват, що охопив його, не мав нічого спільного з почуттям приязні або неприязні до соціальної системи, яка утвердилася в Китаї. Він просто бачив, що в цілій країні одна ідеологія перемогла іншу, і сама ця перемога була для Гордона одкровенням.

— Просто неймовірно! — вигукнув він під впливом свого відкриття, звертаючись до Везубі. — Виходить, світ насправді стає марксистським! Дивіться, адже це — половина Азії, і друга половина прямує тим же шляхом! І половина Європи, та хто скаже, які ще країни на черзі? Боже мій, невже ви не бачите цього, Везубі? Марксизм явно є зараз єдиною рушійною силою в світі. І хто скаже мені, чому? Чи знайдеться в Англії на сто тисяч розумних і дурних одна людина, яка що-небудь знає або робить для того, щоб простудіювати це питання, зрозуміти його? Ні, не знайдеться. А чому?

Везубі міг відповісти чому (бо події в Китаї не були для нього одкровенням).

— Тому, що решта людства переконана в невірності комуністичних ідей.

— Суть не в тому, вірні вони чи не вірні,— заперечив Гордон. — Комунізм — це реальна сила, і ми повинні зрозуміти її. Що саме робить його силою? Я знаю, таку краї-* ну, як Китай, не в силі зрушити з місця ніщо, крім ідеї. Ці марксисти перемогли там завдяки ідеї. Так у чому ж її суть? Чим запалює Мао чотириста мільйонів китайських селян? Адже віднині ця ідея стала важелем усієї історії. Добре це чи погано, але народився новий, марксистський світ, і я хочу знати, з допомогою чого він перемагає.

Це питання так захопило Гордона, що Везубі висловив побоювання, як би той не помчав у Китай. Але Гордон відповів, що жалюгідна дійсність голодуючого Китаю його не цікавить. Він хоче збагнути лише саму ідею, глагол,

Logos! * І в той час як Везубі заводив його дедалі глибше у свій світ, Гордон не переставав шукати відповіді на питання, яке стосувалося світу іншого, протилежного. Він ставив це питання людям, до яких його приводив Везубі — добірним правителям країни, — і з їхніх відповідей робив висновок про дійовість їхніх ідей та пропозицій щодо врятування людства.

— Як ви ставитесь до того факту, що половина Європи і більша частина Азії обрали комунізм?

Його співрозмовники завжди мали готові відповіді, але Гордон сприймав ці відповіді, як безсилі розумування людей, що нездатні запровадити власні ідеї в життя.

Якось Везубі повів Гордона до одного з колишніх міністрів — старика з тієї категорії людей, що їх Везубі іменував "наднегідниками".

— Для деяких з цих осіб,— казав він,— бог—це лестун, а Христос — просто член правлячої партії. Цей екземпляр, до якого ми йдемо зараз, славнозвісний нащадок старовинного сакського роду, що спромігся пережити навіть експропріації та грабування часів норманського нашестя. Пристосованці! Вони пристосовувалися до буржуазії, що народжувалася в містах, до Кромвелла, до реставрованої монархії. Пристосовувались і виживали. У них це називається традицією. І за традицією ця порода Мор-карів завжди однією ногою стояла на своїх земельних угіддях (ногою у великому кривавому чоботі), а другою спиралася по черзі на всі щаблі розвитку промисловості— від вовни до вугілля, від пари до криці. Сьогодні ви побачите, якого монстра ця сімейка породила. Ця потвора — надзвичайний, диявольський, розкішний екземпляр! Старий Моркар — єдиний гідний противник Мак Куїна в парламенті.

Очевидно, і сам Моркар був тієї думки, що його особі властива якась диявольська велич, — це відчувалося в звивистому малюнку його повних губ, це звучало в його голосі, на це була розрахована безглузда оригінальність його одягу. А втім, він був якийсь надто розм'яклий та (в очах Гордона) надто закоханий у свою особу, і в його надприродність не вірилося.

— Він скидається на Азмі-пашу! — буркнув Гордон до Везубі, побачивши Моркара.

* Logos (грецьк.) — слово. (Прим. перекл.)<

Колишній міністр не витримав погляду стоїка-гостя; проте Гордон дуже шанобливо виклав йому суть своєї інтелектуальної скрути.

— Шкода, е-е...