Герої пустинних горизонтів - Сторінка 55

Те ж саме! Погодившись на ваші умови і запобігши цілковитому розгрому племен, Гамід переміг вас, генерале. Я не зрозумів цього тоді. Я не збагнув всієї глибини Гамідової прозорливості. Але тепер мені все це ясно, так ясно, що я згоден присягтися життям, що правий.

— Військо Гаміда тепер розсіяне. А це вже й є поразка!

— Ні, не в умовах пустині. В обороні кочовикам краще бути розсіяними. Гамід не програв нічого. І Справа племен теж не потерпіла, бо Справа племен — це Віра в серці кожного кочовика. Вас перехитрили, сер! Переге-нералили!

Але Мартіна надто розгарячили судження Гордона щодо діалектики війни, і він залишив без уваги цю шпильку.

— Ви надміру покладаєтесь на особисті можливості Гаміда, Гордон. Невже, по-вашому, він насмілиться повстати, коли бахразькі літаки контролюють пустиню? Ви ж знаєте, що це неможливо!

— Неможливо? А що, як ваші літаки перестануть контролювати пустиню?

— Ах, але ж вони контролюють! Навіть якщо б Гамід знову захопив аеродром в пустині (а він це однаково не в силі зробити!), ми можемо вислати літаки з аеродромів, розташованих на території Бахразу.

— Якщо у вас будуть аеродроми. Якщо у вас будуть літаки!

Але генерал не зрозумів, що саме його співбесідник хоче цим сказати.

Гордон підійшов до вікна — поглянути на повалені буки, що лежали на пагорбі по той бік улоговинки. На мокрому верхів'ї пагорба лісоруби пиляли дерево. Час падіння наближався — Гордон чув це по високому вищанню пили. Раптом пролунав тихий стогін, потім тремтливе шелестіння і, нарешті, оглушливий тріск — стовбур відділився від пня, і дерево зі скрипом почало своє страшне падіння. Земля здригнулася, приймаючи на себе це струнке, живе створіння. Але, хоч і підрубане, воно вже стало чимсь новим — бо інше майбутнє чекало його.

— Я зробив ще одне відкриття,— промовив Гордон до генерала, який усе ще мовчки, терпеливо сидів біля каміна.— Повстання племен переможе лише в тому разі, якщо воно об'єднається з революцією в Бахразі. Ви мали рацію! Гамід дійсно ніколи вже більше не зможе захоплювати аеродром, і він справді не може змагатися з бомбардувальниками. Але якщо аеродром і бомбардувальники перестануть бути загрозою (і завдяки бахразькій революції стануть навіть союзниками), тоді повстання Гаміда вже не зазнає поразки.

— І по-вашому, Гамід дійсно мусить співробітничати з революцією селян і городян?

— Так. І тільки зараз (зараз!) я усвідомив це.

— І після всіх ваших запеклих заперечень ви погоджуєтесь з цією необхідністю, схвалюєте її?

Гордон вдивлявся в свою пустиню — у тьмяний наліт вологи на віконному склі.

— Не знаю, чи я погоджуюсь з нею, генерале. Не знаю. Однак вона є реальністю...

Генерала ця відповідь явно розчарувала.

— Що ж — коли ви погоджуєтесь з революцією городян і селян, Гордон, то, боюся, розбіжність між нами стає значно більшою, ніж раніше.

Гордон знизав плечима й гірко посміхнувся.

— Ви зробили помилку, вигнавши мене з Аравії, генерале. Якщо ви хотіли покласти край Повстанню племен, то вам слід було піймати Зеїна аль-Бахразі. І не слід було допускати його до Гаміда. Гамід уже тоді, погоджуючись на капітуляттію, знав те, що я лише тепер зрозумів: він знав, що Зеїн з своїми бахразькими революціонерами є справжнім ключем — єдиною надією кочовиків на перемогу. Зеїн — ось хто становить для вас справжню загрозу, генерале. Зеїн, а не я...

— Ви фантазуєте, Гордон. Почати хоча б з того, що після минулих заворушень в Бахразі тепер настала тиша. Ніяких ознак революції. Далі, нам відомо, що Зеїн перебуває в Гаміда. Але вони займаються тільки розмовами.

— А більше їм нічим і не треба займатися. Розмовляти — це значить змовлятися, генерале! ї тепер вам уже нічим не вдасться зупинити їх.

— Ви це говорите так, ніби хотіли б, щоб ми їх зупинили, — промовив генерал. Але насправді він не робив для себе висновків зі слів Гордона, бо не вірив у його теорію щодо Зеїна. — А-а, та що казати — ви помиляєтесь, — додав він настійливо, немов не міг придумати ніякої іншої фрази, щоб закінчити розмову на цю тему.— І пам'ятайте, — сказав він з легкою, сумною посмішкою — немов прощаючись з другом, якого щойно знайшов, — чи справді той бахразець такий важливий, чи ні, а від даного вами слова вас не звільнено. Вам не можна повертатися, Гордон.

— А хіба видно, що я збираюсь повертатися, генерале?

— Мені здається, що ви щось надумали.

Гордон, який ходив туди-сюди, зупинився, немов цей простодушний вояка прозирнув надто глибоко в його думки.

— Á якщо я повернуся?

— Ви здатні порушити своє слово?

Гордон подивився на генерала, і в його очах світилися щирість і докір.

— Сказати правду — не знаю. Генерал похитав головою.

— Ви не зробите цього, я знаю, А якщо б зробили, то перед вами постало б надто багато проблем. Все та ж сама проблема лояльності, наприклад.

— Лояльності? До кого?

— А це вже ви самі повинні визначити, Гордон. Я не буду повертатися до нашого старого сперечання щодо вибору між духовною лояльністю .до якої-небудь ідеї і матеріальною лояльністю до своєї батьківщини. Ні! Ідеться про щось простіше, ніж це. До того ж і про щось реальніше.

— Реальніше, кажете?

— Місцевість, в якій проживають племена, знову стала сферою інтересів Великобританії. Інакше й не могло бути — через нафтопромисел. І зараз, більше ніж коли, будь-яке заворушення в пустині — це заворушення безпосередньо проти Англії! І в разі виникнення нових безпорядків ми змушені будемо ввести на нафтопромисел англійські війська. Англійські. Не бахразькі. Отже, якби ви повернулися і затіяли нове Повстання, Гордон, вам неминуче довелося б вступити в безпосередній конфлікт з рідною країною. А цього я не можу допустити. Я хочу врятувати вас самого від ваших же ідей. Ось чому я не звільняю вас від вашого слова. Ви не повинні повертатися.

Гордон зчепив руки за спиною — немов відчай завжди стояв позад нього.

— Я не повернуся, генерале. І справа тут не в моєму слові. — Він знизав плечима. — Ні. Я шукаю собі нову Справу тут, в Англії. Усе, що я шукав (і знайшов!) в Аравії, я знайду й тут. Як-небудь, де-небудь, — а знайду!

— Ну, й слава тобі, господи! — палко промовив генерал. Він сказав це так зворушливо, немов щойно було врятовано його старого друга. — Одного чудового дня, Гордон, наші з вами погляди на Аравію та її майбутнє зіллються. Я певний у цьому. А поки ще цей день не прийшов— давайте не будемо перешкоджати Гаміду в його вільному виборі — ні я, ні ви. — Він простяг руку — на прощання, на знак згоди, на знак напрочуд теплого почуття, що охопило його. — А тепер — ведіть сюди хлопця, я візьму його з собою до Гаміда.

РОЗДІЛ XX

Грейс оголосила своє остаточне рішення перейти . римсько-католицьке віросповідання, і тільки присутність См:та запобігла сімейному скандалу. Місіс Гордон втратила самовладання, і вперше в житті діти побачили свою матір в стані безрозсудної паніки. Гірше того, вона повелася різко, з агресивною нетерпимістю і пригрозила розірвати усякі стосунки з Грейс, якщо та запродасть свободу серця й думки папізму.

Коли Гордон лагідно нагадав матері, що їй було відомо про захоплення Грейс католицизмом, він почув сердиту й непослідовну відповідь:

— Я не припускала, що вона справді збирається зв'язатися з папістами і серйозно помишляє про католицтво. До того ж, я сподівалася, що хто-небудь з вас зупинить її. Iі тебе, Нед, просила, але ти тільки сміявся й відбувався жартами...

— А що ж я можу зробити?

— Кажу тобі, Нед, вона не звертає уваги на Джека й на мене, але тебе вона послухається. Ще не пізно. Благаю тебе, сину.

Гордон погодився б зараз на все — і не ради Грейс, а ради матері. Якось дуже вже вона занепала в своїй паніці. Виявила такий переляк! Це псувало її. Якщо вона й далі так поводитиметься, то їм буде соромно дивитися одне одному в очі...

Під час розмови з сестрою Гордон втішався своєю роллю наставника, смакував свою батьківську, проповідницьку проникливість. Запитання, які Гордон ставив сестрі, були досить гострі, але вимовляв він їх лагідно, терпляче:

— Скажи, що в дійсності викликало в тобі цей потяг до сліпої покори, Грейс?

— А сам ти хіба не підкорив себе цілком справі арабів?— спитала вона. — Чи не хвалився ти, що брав у ній участь не як англієць, а як араб? — В її словах не відчувалося ні гніву, ні пригніченості. Грейс була на диво спокійна, незворушна, тверда.

— Так, але ж яку Справу можна знайти в католицькій догмі? — промовив Гордон.—Хіба папізм може вказати людству вихід з цього хаосу? Хіба здатний він покласти

справжню свободу особи — особи з вільним розумом?

край насильству

спроможний відновити

— Мені байдуже про вільний розум і людські свободи! — скрикнула Грейс. — Я завжди вірила — як ти і матір, — що людина може знайти порятунок у правді й духовній цілісності. Але тепер мені ясно, Нед, що вони не існують. І ніколи не існували й не існуватимуть. Всі ми підкорені тваринному себелюбству, і животіння кожного окремого індивідуума зводиться до задоволення ницої потреби напхати собі черево й умертвити розум. Тепер я кінчаю з цим, Нед. Я підкоряюся! Я підкоряюся своїй совісті й добропристойності і відмовляюсь від дальших шукань позитивних якостей в людині. Я віддаюся душею і тілом вірі, яка бере на себе розв'язання всіх цих питань і яка неухильно й безкорисливо вестиме мене крізь люту жорстокість нашого існування.

Немов сподіваючись, що це якось вплине на Грейс, Гордон привів її на вкритий живими зеленими паростками схил пагорба, який породжував у неї таку боязнь. Під ясним, чистим небосхилом розкинулася Англія, вбрана неймовірно яскравою, рясною зеленню—підстриженою, кучерявою, безладною, стриманою, мережаною... Зелень буяла навколо, і, здавалося, простягнеш руку — дістанеш її, дихнеш — зігрієш її.

— Подивись!—сказав він сестрі. — Немає в світі іншого краєвиду, який би так зріднився з людиною, так пройнявся людським життям, — він мрійливо показав рукою в барвисту далечину, але одразу повернувся до дійсності: — Я не засуджую твій вибір, Грейс. Тобі краще знати, яким шляхом іти, і хай тобі щастить! Але куди цей шлях приведе тебе? Яка в тебе кінцева мета?

— Ніякої, Недді. Мети нема. Я жадаю тільки одного— душевного спокою. Душевного спокою.

Гордон похитав головою.

— Навряд чи душевний спокій може існувати, Грейс.