Герої пустинних горизонтів - Сторінка 77

Верблюд підійшов до машини, з цікавістю принюхався до розжареної на сонці броні і доторкнувся до неї губами... Тієї ж миті біль від опіку примусив його незграбно відскочити назад і погнав в пустиню. Кочовики, що лежали поблизу, підводили голови й сміялися. Але Гордон, гнівно лаючись, наказав їм рушити наздогін за цією дурною твариною — якщо вона втече, то йому й зовсім не буде на чому їздити!..

ж — Невже ти їздиш на цій старій шкапі?—спитав бахразець. — А чому б тобі не їздити на мотоциклі, Гоо-дон?— Слово "мотоцикл" він, як механік, промовим по-англійськи.

Гордон швидко перевів погляд з бадьорого, зодягненого по-міському араба Зеїна на змученого, закутаного в арабський бурнус англійця Сміта.

— Сміт сам виказав тобі секрети мого перебування в Англії, чи ти розпитував його?

— Я питав, а Сміт, сповнений прихильності до тебе, розповідав,— відповів Зеїн.— Мені не слід було цього робити, брате?

— Ні! Це скучно й нікому не потрібно. Міскін Сміт! Сердешний Сміт! Йому стільки доводиться терпіти через мене...

Обидва подивилися на Сміта, який спав біля їх ніг у вузькій смузі тіні. Його розморене полуденною спекою тіло мало жалюгідний і стражденний вигляд. "-Міскін Сміт!" повторив Гордон знову, вживаючи слово, яким араби виражають ніжно-жалісливе гпівчуття. Він відчув, що більше не в силі дивитись на Сміта, і, взувши чисто вимиті ноги в сандалі, підвівся й пішов разом з Зеїном до шляху, що вів до нафтопромислу.

Рівне, відкрите шосе вело прямо до загороджень з колючого дроту, до першої лінії укріплень з брустверами й мішками з піском, і доходило до огорожі, де на броньованих вишках були встановлені старі, але ще придатні кулемети Льюїса. Вітер намів густий шар пороху на асфальт безлюдного шляху. Гордон і Зеїн ішли повільною ходою, з цікавістю роздивляючись навколо себе, і весь час сперечалися про майбутнє арабів. Це була небезпечна прогулянка, і небезпека зростала в міру того, як, проминувши розірвані колючі загородження, вони наближались до передових укріплень. Але такі забави — "прогулянки в смерть" — були в дусі Гордона. Коли попереду пролунав гвинтівковий постріл і куля проспівала над їхніми головами, Гордон хитрувато глянув на Зеїна, але зовсім не для того, щоб почути від супутника якесь зауваження, а просто, щоб побачити, як той себе почуває. Та повіки араба лише стомлено рухнулись, на знак того, що він розуміє виклик Гордона й приймає його,— і вони простували далі, назустріч гарматним жерлам, сперечаючись про надії і плани Зеїна щодо нової нації в пустині.

— Кажу тобі, твоє національне начало — це тваринне начало,— казав Гордон.— Руйнування західного світу й тільки! А моя єдина мрія тут, єдиний сенс мого життя — це врятувати й зберегти життєвий уклад кочовиків. У цьому й лише в цьому полягає для мене все значення нашого Повстання!

— Цього недосить! — коротко промовив бахразець; як і всі його інші короткі висловлювання, це прозвучало і як спростування, і як висновок.

— Але для мене цього досить — як і для кожного кочовика! Племена мусять бути збережені, хай їх залишать в спокої. Навіщо тобі робити кочовиків огузком до твоєї нації городян і селян? Залиш племена в спокої, Зеїн! Дай їм перемогти, а потім хай залишаються в своїй пустині із своїми віруваннями, із своєю мужністю й витривалістю, хай навіть із своїми злиднями!

Звідкись пролунав ще один постріл, нагадуючи про небезпеку їхньої путі, але посвисту кулі не було чути, і вони не звернули уваги на нове застереження.

Бах разець витер худорляве, енергійне обличчя парусиновим кашкетом і знову одягнув його на голову. Він йшов важкою ходою, заклавши руки за спину. Його сорочка й штани чимсь віддалено нагадували військову форму — адже він і був тепер військовим, — та, незважаючи на це, він і досі ще мав вигляд вагоновода з Бахраза, а не людини, яка вже розгромила всі бахразькі війська на півдні, крім легіонерів Азмі, що засіли в укріпленнях нафтопромислу.

— Ні, Гордон,— заперечував тепер Зеїн.— Ми не можемо залишити наших братів з племен на одвічне дикунське життя.

— Дикунське?—Гордон жорстко розсміявся.— Життя племен — це дар божий, красота, досконалість у порівнянні з жахливістю цивілізації.

Гвинтівкова куля вдарила по асфальту й відрикоше-тила, з огидним скреготом пролетівши над їхніми головами. Вони пішли далі, і Зеїн все доводив помилковість поглядів Гордона.

— Хіба можна відкидати племена назад, у болото феодального життя?— казав бахразець.— І як взагалі можна любити злидні? Племена заживуть по-новому. Вони підуть з нами шляхом до прогресу, і підуть без примусу, своєю волею.

— Під три чорти прогрес! — вигукнув Гордон.— Прогрес вихолостить з кочовиків їх безпосередність, благородство, їхню силу, сміливість, їхню привільну поезію!

Один відрізок шосе був занесений піском, і поки вони, спотикаючись, перебиралися через його хвилі, Зеїн твердив, що племена втратять свої природжені якості тільки в тому разі, якщо вони і далі скнітимуть в своїй первісній відсталості.

— їм загрожує згасання. Згасання від неуцтва, бідності, занедбаності,— закінчив бахразець, коли вони знову ступили на твердий асфальт.

— Отже ти приведеш міських йолопів рятувати богів пустине— із стогоном промовив Гордон.

— Ми врятуємо одне одного Няттте Повстання тепер єдине: городяни, селяни, кочовики. Ми невіддільні. Гордон. І це — істина.

Над їхніми головами тепер весь час співали й свистіли кулі, і одного разу щось глухо ударило в пісок біля шляху. Але шлях вів їх вперед, і тепер вже не було надії, що хто-"ебудь з них поверне назад.

— Що каже Гамід про твою догму? — спитав Гордон.

— В^н керується нею.

— Неправда! Він тільки використовує тебе, Бахразі, як ти використовуєш його.

— Твоя зневіра породжена самотністю! — з м'якою посмішкою промовив вагоновод. Його брови трохи підвелися: стрілянина посилювалася.

Навколо них простягалася суха, неосяжна пустиня. Позад них в гнітючому безлюдному мареві тяглася жалюгідна, закинена стрічка шосе. Але попереду шлях переходив у величну фата моргана сріблястих нафтосховищ, які, здавалося, чудом висять у повітрі там, де небо й пісок непомітно зливаються водно.

Коли б вони віддалися цій захоплюючій грі зору й уяви, то, мабуть, заговорили б про нафтопромисел, як про якийсь невідомий, фантастичний світ, але шалена стрілянина раз у раз повертала їх до дійсності, і Гордон заговорив про реальну дійсність, що перед ними.

— Ось він стовбичить, цей нафтопромисел, — промовив він, показуючи рукою так, ніби збирався йти прямо в укріплену зону.— Огидна механічна сила, що завжди втручалася в життя племен і розпоряджалася ним... Що ти збираєшся робити, захопивши його, Зеїн? Будеш душити племена, як його теперішні хазяїни? Будеш підтримувати, як і англійці, кривавий мир і лад у пустині?

— Хвала аллаху, ми не англійції — весело відповів бахразець. Він мимохіть пригнувся під градом куль. — Ми всі тут араби: і кочовики, і бахразці. Цей промисел належатиме однаково і племенам, і нам. Він увійде в життя кочовиків. Він покінчить з ізольованістю племен, дасть їм нове життя.

Здавалось, далі вже йти неможливо — смішно було б не помічати розжарений потік свинцю, який вищав навколо. Було ясно, що їх навмисне щадять—і що це триватиме лише доти, доки хто-небудь з начальства гарнізону не розлютиться вкрай ("Може, генерал Мартін?", подумав Гордон) — і віддасть легіонерам наказ цілити в них... Вогонь посилювався, попереджаючи про те, що начальницький терпець от-от увірветься. Але Гордон простував уперед, заглибившись у думки про змальовану Зеїном перспективу нового життя для кочовиків.

— Йа, Гордон! — промовив Зеїн, щоб нагадати супутнику про наростаючу небезпеку.

Побачивши, що Зеїн, сповільнює ходу, Гордон промовив:

— Брате! Тепер не час відступати! Зеїн доторкнувся до його плеча.

— Ти надто спокійний, друже,— сумовито промовив він.— Тепер я бачу, що ти залишив свою арабську душу десь в Англії, бо зараз ти поводишся надто необачно для араба. Вертаймо назад!

— Ні! — вигукнув Гордон з різким, уриваним сміхом.— Давай підійдемо до самої стіни й покажемо їм нашу справжню зневагу. Не треба зараз про мою душу, Зеїн. Я, як Геракліт, вірю в те, що доки ми живі, душа мертва. Отже нам нема чого втрачати! Вперед! Хай бачать вони, що таке справжній виклик!

Бахразець зупинився край дороги, і одна куля гучно просвистіла між ним і Гордоном.

— Я не погоджуюся з Гераклітом щодо душі,— проголосив він.— І тому прощай, друже мій.

— Ні! Ні! Давай вистоїмо до кінця. Сама доля щадить нас зараз.

— Це якийсь дурень там на промислі щадить нас. і аллах його знає, чому і чи надовго. Мабуть, це один з твоїх англійських друзів, Гордон.

— Ах, Зеїн! — Гордон вигукнув це з таким болем у голосі, що бахразець подумав, чи не поранило його супутника; але він тут же побачив, що цей гіркий вигук був викликаний його припущенням щодо причини їхньої чудесної невразливості.

— Ти вузьколобий виродок, якщо кажеш таке! — люто вилаявся Гордон.

Та йому нічого не залишалось, як повернути назад разом з Зеїном.

Обертаючись спиною до укріплень, Гордон наче спіткнувся на щось. Але він не впав, а тільки зробив кілька кроків і раптом опустився на коліна.

На обличчі Гордона з'явився вираз здивування — він не розумів, що заважає йому підвестись. Але подивившись на свої ноги, він побачив на них кров. Кров була й на дорозі.

— Яке безглуздя!—роздратовано промовив він по-англійськи і знову спробував підвестись. Він став на ліву ногу, але права була нерухома, паралізована. Куля влучила в п'ятку.

— Лягай! — люто вигукнув Зеїн і, пригнувшись, підбіг до Гордона.— Твої друзі змінили свій намір щодо тебе. Лягай!

Тепер кулі, що свистіли зовсім близько, явно призначалися для них. Але Гордон стояв, як скам'янілий, аж поки бахразець не відтягнув його з шосе і ие кинув на безбарвний пісок. Тільки-но Зеїн притиснув Гордона до Землі, як нова черга спушила пісок перед їхніми обличчями.

Вони лежали в невеликій заглибині й радилися, що робити далі, а кулі щоразу лягали нижче, підбираючись до них. Гордон промовив щось про безглуздість їхнього становища, але Зеїн не відповів нічого, тільки мовчки приклав свого кашкета до пораненої п'ятки англійця й почав розмотувати блідочервоний матер'яний пояс Гордона, щоб прив'язати ним кашкет до ноги.