Герої пустинних горизонтів - Сторінка 79

Власне, місяць зараз трохи занадто яскравий—як ти бачиш, я можу писати при ньому досить-таки розбірливо. А для мене половину діла тут повинна вирішити темрява. Темрява — і блискавичний, лютий наскок. Отже, я чекаю хмар".

"Мене вразили дві думки,— записував Гордон далі, марно пошукавши очима хмари на небі.— По-перше, я подумав, що те, що роблю зараз, я роблю абсолютно сам-один. Навіть Сміта нема зі мною, нема і моїх хлопчаків, нема Гаміда, Ва-уля, нашого поета і, звичайно, нема Зеїна, мого бахразького двійника. Правда, біля мене є Бекр, але його я більше не беру до уваги^ бо з того часу, як Алі убили найманці Фрімена, Бекр став понурим і безкорисним. В моєму розпорядженні триста або чотириста воїнів — принаймні я сподіваюсь, що така кількість іх братиме участь у штурмі, бо вони розкидані групками повсюди навколо нафтопромислу і не всі з них чули про те, що готується; а втім, я гадаю, що галас і стрілянина залучать усіх.

І ще одне займає мої думки зараз, коли я дописую цю сторінку в своєму зошиті: я поповнював записами цей невідісланий лист майже кожного дня з того часу, як я розпочав його кілька місяців тому. Дивно, що тут, в Аравії, я раптом відчув таку потребу пояснювати себе тобі, мамо. В Англії я, певна річ, нічого такого не робив. Власне, я вже майже перестав питати себе, чому я роблю те чи інше. Залишаю тобі самій вирішувати, що керує мною в цьому. Як вирішиш, так хай і буде. Сподіваюся тільки, що цей зошит потрапить до тебе, і ти прочитаєш його. Може, мені слід було б попросити генерала переслати його тобі, та я не певний щодо цього, бо я все ще не можу примусити себе розраховувати на англійську добропорядність, коли бачу його в пустині — тим більше, що я знаю — він розраховує на мою англійську добропорядність, сподіваючись, що вона врятує його від поразки.

Може, я зустріну Фрімена, не маючи при собі зброї. Якщо це станеться, я дам цього зошита йому, бо в наших взаєминах не існує ніяких претензій на соромливість чи добропорядність — тільки дивовижна, пекуча ненависть, яка тут переноситься легше, ніж дома. Я знаю, що він зараз десь тут, невіддалік, але де саме — бог відає. Можливо, що він сидить на промислі разом з генералом. Хотілося б, щоб це було так. Завтра я знатиму, чи там він. Знатиме завтра і він. А згодом також і ви всі.

А зараз я мушу йти".

"Victoria dubia! *

Минуло вже два чи три дні з того часу, як я написав оті гучні, але безглузді слова: "Я мушу йти!" Начебто подія, що мала відбутися, була такою простою і кінець її був визначений наперед. І все ж, я захопив нафтопромисел!"

Написавши ці слова, він старанно викреслив їх і написав:

"Я — на нафтопромислі. Сказати щось більше я не можу, бо до чого веде моє досягнення і яка в мене мета, я знаю зараз менше, ніж напередодні штурму.

Все, що я знаю зараз, все, на що звернені мої думки, пов'язане з моїм нещасним тілом: я весь укритий синцями, над правою лопаткою в мене дві дошкульні дірки, а з моєю правою п'яткою робиться щось зовсім погане: вона нагнітає вогонь і холодну воду вгору по всій моїй нозі й боку — немов для того, щоб щосекунди, щохвилини, щогодини випробовувати мою витримку. Інакше кажучи, мамо, я раптом пізнав, що таке людське тіло. Тілом я тепер руїна.

А втім, всі ці мої болячки є надто незначною ціною за те, що сталося тут, бо мої рани — майже єдина шкода, якої нам завдали в бою. Щось тут не так. Навіть моя теорія щодо гусарства дістала надто блискуче підтвердження. І — мабуть така вже моя доля — мені знову доводиться сумніватися у своїй перемозі! А втім, я надто страждаю фізично, щоб братися до аналізу своїх сумнівів.

Тепер у мене єдиний намір: докладно розповісти про все, що сталося. І, починаючи нову сторінку, я усвідомлюю трохи краще, ніж раніш, причину, що спонукає мене так настійливо протоколювати кожний свій крок, всупереч усім моїм попереднім клятвам ніколи цього не робити.. Що примушує мене сидіти опівночі тут, в маленькій сторожці, посеред табору поваленого ворога і при світлі кишенькового ліхтаря дряпати пером у своєму зошиті, у той час як лише бог знає, яка пастка чатує на мене за дверима в цій тихій, легко взятій фортеці? Справжня причина тепер цілком зрозуміла мені, мамо: я мушу вести ці записи тому, що тепер кожна нова подія поступово наближає мене до кривавої розв'язки, що випливає з усіх ідей і переконань, якими я досі керувався, і я відчуваю пекучу потребу дати якусь оцінку своїм ідеям, відбити їх десь, щоб, в разі моєї загибелі під час майбутніх подій, мої мотиви й моя логіка, мої надії й моя Справа стали набутком тих, кого цікавлять усі ці сторони мого "я". Певно, я повторююсь, але я хочу, щоб ти зрозуміла усе це.

Тепер мені ясно також, чому я звертаюся в цих записах до тебе, ma mere *: бо ти — єдина людина, яку мені так ніколи і не вдалося переконати у будь-чому; і, навпаки, ти так ніколи і не зуміла переконати у будь-чому мене (принаймні з того часу, як я перестав бути дитиною). Між мною й Трейс, Джеком і Тесе і навіть Смітом все-таки мало місце взаємне співчуття. Мені до певної міри зрозумілі всі їхні дивні труднощі, а вони, в свою чергу, знають дещо про мої.

А ось між тобою і мною цього нема. Можливо, тому, що з усіх лише ти одна довела нашу розбіжність до незгоди щодо останньої справжньої проблеми людських взаємовідносин — до незгоди щодо проблеми людського обов'язку (або, інакше, людської вірності). Певна річ, у нашій кальвіністській родині ми всі так чи так стикалися з цією проблемою, але тільки Тесе зуміла збагнути моє уявлення про поєднання дії з ідеєю. На жаль, саме щодо цього поєднання я не справдив сподівань Тесе, так само, як Джек не справдив моїх, Грейс — твоїх, а Сміт (коли включити сюди й сердешного Сміта)—свого дивного батька. Нещасні, нещасні ми всі невдахи за винятком Тесе!

Та в моєму теперішньому становищі я вже не знаю, кому я служу й який саме обов'язок я виконав. Я знаю лише, що англійський нафтопромисел — у моїх руках. А втім, сама ця чудна, дивовижна перемога має менше значення, ніж те, що станеться зі мною і з нею, цією перемогою, коли Гамід і Зеїн прибудуть сюди.

Вони повірять у мій успіх ще менше, ніж я сам в нього вірю. О, звичайно, вони захопляться, тому що для них. з їхнім вузьким розумінням Повстання, ця перемога означатиме дуже багато. Вона завершує Повстанняі Проте, навіть Гамід наморщить своє чудове чоло й замислиться над нею Але він уже не виявить свого колишнього гумору — надто скрутно йому доводилося останнім часом, і негоди життя зробили його суворішим.

Як все це сталося?

(Я чую сигнальні постріли — з того боку, де отаборилися, нагромаджуючи сили, Гамід, Юніс і старий Таліб. Певно, хтось з того табору наближається до промислу). Як все це сталося?

Описувати все в деталях буде нудно, та й тактичні подробиці також не становлять особливого інтересу. Нашою єдиною метою був штаб Азмі, розташований у самому центрі промислу.

На територію промислу ми проникли дуже просто: вночі я підвів своїх воїнів до огорожі і в цілковитій тиші розташував їх біля пророблених нами проломів у стінці. Потім, коли темрява стала непроглядною, ми почали просочуватися до середини укріпленого району. При цьому потрібно було безшумно знешкодити з дюжину вартових. Мої воїни охоче зробили це, і тільки Бекр не брав у цьому участі — немов смерть викликала в ньому відразу, немов він боявся її тепер, коли поруч не було Алі. Коли вартові були знешкоджені, у проломи можна було безбоязно проходити на весь зріст і навіть в'їжджати — як зробив це я, з двадцятьма воїнами на верблюдах. А потім я з своїми кочовиками кинувся навпростець через територію промислу — в тил основної лінії оборони, що тяглася перед віллою Азмі.

Дорогою ми, звичайно, заплуталися в лабіринті труб, баків, шляхів, будинків, машин, охайних англійських садків, лужків і навіть рибних ставків; в одному з таких ставків потонули двоє моїх воїнів — вони впали у воду разом з верблюдами, і тварини при падінні переламали собі шиї. Але я напевно знав, де штаб Азмі. А паша, хоч і бачив, що на території промислу з'явився ворог і атакує його з тилу, чомусь до останньої хвилини не наказував своїм легіонерам відкривати стрільбу — чи то з переляку, чи то з розгубленості, чи то з бажання зберегти дисципліну — не знаю Але відкривши, нарешті, вогонь, вони незабаром почали вбивати в темряві один одного, бо ми наближалися без єдиного пострілу.

На щастя, на нашому шляху був лише один окоп з кількома кулеметами. За ним був рів і траншея сполучення. Все це було зосереджено в старомодному англійському скверику, який ми мали проскочити. І нам пощастило з першого ж кидка. Як у нас це вийшло — бог відає: адже верблюди — не коні, і наша атака зовсім не нагадувала атаки кавалерійської. До того ж, було темно, і діяли ми наосліп, наражаючись на всілякі перешкоди, хоч розташування кожного об'єкта давно вже було відомо мені з донесень шпіонів Зеїна.

Ну, і взагалі все це було безперервним галасом, стріляниною, зойками й бойовими піснями, від яких кров холоне в жилах. Я перескочив через траншею, вириту в піску, і мій верблюд своїми брудними ногами роздробив череп якомусь легіонерові. А потім, обминаючи пожежну станцію промислу, я потрапив на алею, уздовж якої тяг-лося безліч пожежних шлангів. Ось тут мені і довелося зазнати почуття справжньої паніки: мій верблюд, злякавшись чогось, шарахнув убік і заплутався у брезентових шлангах. В цю хвилину з обох флангів по нас несподівано дали кілька залпів, і верблюд, остаточно заплутавшись, упав разом зі мною на землю^ Він довго борсався, і кінець кінцем я відчув, що ми з ним міцно зв'язані жорсткими узами з пожежних шлангів.

Вісімнадцять моїх воїнів були позад мене, коли це трапилося. В темряві вони проїхали по мені своїми верблюдами, не залишивши на моєму тілі жодного живого місця. Мене б, безперечно, розчавили, коли б не брезентовий бинт, що обмотав мене з ніг до голови. І, певна річ, мені розтрощили б череп, коли б я не сунув голову під кальну ногу верблюда (я і досі ще чую запах нещасної тварини). Коли мої воїни від'їхали трохи далі від мене, кілька легіонерів почали обстрілювати їх ззаду з ручних кулеметів. Один з легіонерів, підійшовши до мене, двічі вистрілив майже впритул, щоб убити мене.