Герої пустинних горизонтів - Сторінка 78

Гордон поремствував був, що пояс буде остаточно зіпсовано, але бахразець у відповідь звелів тому підвестись і сказав, що тягтиме його від заглибини до заглибини, поки ці легіонери, розпалившись, ще не вилізли із своїми гвинтівками на броньовані вишки, з яких видно кожну улоговинку на кілька миль навколо. Якщо вони здогадаються зробити це, кінець буде лише один...

Гордон розумів, що Зеїн має рацію. Полювання почалося, і стрільці накриють їх. Треба якомога швидше виходити з поля обстрілу.

— Я повзтиму слідом за тобою,— сказав Гордон.

— Ні, так нічого не вийде. Нам треба негайно забиратися звідси.

Зеїн підвівся й взяв Гордона на плечі. Потім він побіг зигзагами до найближчої заглибини в піску. Там він відпочив з хвилину, знову підняв пораненого й рушив уперед, важко дихаючи й бормочучи, що треба відійти якомога далі від шосе, доки ці азартні стрільці не пристрілялися, хоч це й нелегко у хиткому мареві спеки, що стоїть над пустинею.

Зеїн мав рацію: не можна було гаяти ні хвилини. Скинувши свої гостроносі туфлі, бахразець біг з важкою ношею на плечах, падав у пісок, підводився, знову вперто біг і знову падав. Гордону здавалося, що от-от ці пружні носилки з м'язів і жил розваляться під його вагою. Але Зеїн, певно, мав надлюдську витривалість. І тільки добравшись до надійного укриття, він скинув Гордона на пісок і сам звалився на бік поруч нього. Зеїн задихався й кашляв, його смугляве обличчя пожовтіло, але в нього ще вистачило сили обкласти Гордона найстрашнішою лайкою, що ганьбила і релігію, і святиню материнства. Бахразець випльовував цю неподобну лайку, ніби вона довго дрімала дёсь під його спокійним, розсудливим язиком.

Пізніше, коли Гордону вже присипали рану порошками з польової аптечки Сміта і перев'язали бинтом, він докинув Зеїну:

— А знаєш, у тому вибухові лайки не було й слова про політику.

Це було сказано тоді, коли вони були вже в цілковитій безпеці. Гордон під'юджував Зеїна, нагадуючи, як він лаявся в піщаній улоговинці.

— Це був,— казав він,— разючий кінець твого витриманого пуританства. О, це було велично! Велично! О, які можливості повного перевтілення, виходить, криються в тобі! О, не сердься! Мені добре відоме це внутрішнє роздвоєння. Але від Гебе я не сподівався почути таке неподобство!

Бахразець не збирався згинатись, як очеретинка, під тяжкістю цього обвинувачення. Він гучно сміявся.

— Ти надто серйозна й цнотлива людина, Гордон. Я навчився лихословити там, де злидні життя обертають богохульство на протест проти несправедливості, на виклик долі! Не плутай мої прокльони з якимсь самокатуванням. О! Я вже розучився. Ти не чув й половини тих добірних слівців, якими люди в нашому старому місці обкладають цих тварюк, наших правителів.

— Не псуй враження, не домішуй в лайку політики!— заблагав Гордон.

Зеїн збирався поїхати разом із Смітом. Він все ще був босий — туфлі його так і пропали в пісках. Але Гордон подумав, що це тільки надає йому більшої невимушеності й гідності.

— Не сердься, якщо я й змішую дещо,— сказав Зеїн, підводячись.— Ти сам змішуєш хороше з поганим, коли збираєшся руйнувати все... Я сподіваюся, що шрам на п'ятці буде для тебе доброю наукою. Гордон! Не грайся, благаю тебе, із смертю, як одержимий. Якби ти безглуздо загинув, то це була б велика втрата!

— Пхе! — відповів Гордон.— Ти сприймаєш ці речі надто серйозно. Я дуже задоволений, що куля влучила мені саме в п'ятку. Кращого місця для рани не можна й придумати! Тепер я вже не сумніваюся в тому, що по народженні мене занурили в Стікс. Я невмирущий! Однак я повинен бутм вдячним тобі за те, що ти благополучно доставив мене назад. Звичайно, тут вся справа в нашому братерстві, Зеїн. Тепер я майже певний, що ми обидва народжувалися вже не раз. І в попередніх життях ми, безперечно, були рідними братами. О, боже! Подумати тільки про всі минулі епохи і про роль, яку відігравали в них близнята-люди! Ах! Здебільшого — трагічну роль! І наша з тобою трагедія полягає в жахливій розбіжності щодо кінцевої мети, в протилежності наших світоглядів. Он де вона криється, наша трагедія — в тому смердючому нафтопромислі. О, як я боюся тебе, коли думаю про цей промисел! Тебе і твого пролетарського індустріаліз-му. Як тривожать мене зараз твоя мета, твої плани! Аби тільки нам не довелося вбивати один одного через них. Будьмо хоч у цьому несхожими на всіх інших близнят-людей! Я б хотів попросити в тебе ще щось на прощання,— гукнув він до Зеїна, який вже був біля броньовика. Сміту набридло ждати, і він завів мотор.— Якщо в твоїх фанатиків з моторизованого з'єднання є мотоцикл, будь ласка, пришли його мені. Пішки я ще якось шкандибаю, але не можу ж я довіряти свою дорогоцінну ногу якомусь безглуздому верблюдові! Прощавай, брате! Наступного разу я вже вітатиму, тебе в стінах самої Трої — і тоді, нарешті, все визначиться.

Гордон надто весело промовив останні слова, і Зеїн не надав їм значення. Та незважаючи на свою уявну легковажність, Гордон у думці твердо вирішив захопити промисел силами кочовиків до того, як бахразькі революціонери встигнуть з'явитися сюди.

Щоб заспокоїти біль у нозі, Гордон проковтнув кілька пілюль з аптечки Сміта. Завдяки цьому заніміння пройшло, але глибока рвана рана, як і раніше, нестерпно нила, натягуючи струною кожний нерв. Однак Гордон відмовився від пропозиції Зеїна поїхати звідси і, доки рана не загоїться, побути в якому-небудь селищі поблизу. Він відповів, що почуває себе чудово і що тут, у пісках, коло Бекра і своїх воїнів, видужає значно скоріше, ніж в будь-якому глухому закутку.

Отже, Зеїн і Сміт поїхали. Але броньовик не встиг ще зникнути за обрієм, як Гордон звелів Бекру підшукати для нього верблюда і передати воїнам, щоб вони готувалися до бою: завтра чи післязавтра, як тільки всім буде роз'яснено завдання, вони вирушать на штурм нафтопромислу.

РОЗДІЛ XXX

"Через кілька хвилин,— записував Гордон у зошиті з чорною обкладинкою, — я починаю штурм арабського нафтопромислу. А поки тягнуться ці томливі хвилини, я сиджу біля свого верблюда й викладаю на папері ці довгі одкровення при дразливому примарному світлі місяця.

Це не звичайні записи. Я б, мабуть, і не міг назвати їх записами в повному розумінні цього слова. І бог знає чому, але я звертаюся в них до тебе, мамо. Тільки прошу тебе, не сприймай їх, як якийсь лист, щоденник чи документ. І ні в якому разі не як Лоуренсову мудрість о семи стовпах, призначену для годівлі десяти тисяч читачів першого тиражу. Але тепер я розумію, що спонукало Лоурен-са взятися за перо. Інакше він зробити і не міг — у відчаї він змушений був доторкнутися пальцем до свого кровоточивого серця, щоб показати людям, як воно б'ється.

А тепер те саме роблю і яі Шившої*

Але не шукай у цьому зошиті семи стовпів Соломонового чертога. Мої записи можна було б назвати "Невидимим восьмим": тією останньою, але невидимою опорою, що на ній тримається весь храм істини, тоді як сім інших надломилися (як колись і сам Лоуренс). І ось зараз я тримаю цю останню істину високо і не даю їй повалитися; а як я це роблю, ти знайдеш у цих рядках. Правду сказати, ця істина — великий тягар для мого інтелекту, але поки що я тримаюсь. Отже, читай уважно. Ніщо інше не розповість тобі так багато про твого сина, як ці записи. І знай: лише зараз я стою перед початком свого справжнього життя.

Після двох днів гарячкової підготовки настала, нарешті, година атаки. Я мушу захопити цей промисел і захопити його раніше, ніж встигнуть з'явитися сюди ці міські революціонери. Я мушу здійснити це захоплення без відома Гаміда, бо, обдурюючи його міських союзників, я не хочу тим самим ставити в неприємне становище його самого.

Власне — я знаю, це стурбує тебе, мамо,— в міру того, як вирішальний момент наближається, я дедалі менше думаю про плани на майбутнє і все більше — про безглуздість нашої системи управління колоніями. Який це ідіотизм — залучати до управління політиків і солдатів з місцевого населення! Я думаю про це тому, що зараз, крім усього іншого, я маю перевірити правильність своєї старої теорії щодо трухлявого нутра гусарів полковника Уінслоу — цих бахразьких легіонерів, за допомогою яких Азмі сподівається втримати промисел. До того ж, ідеться і про помсту за мою поразку в болотах.

Гамід вважає Бахразький легіон найсильнішим своїм ворогом. Тому, не будучи певним у перевазі своїх сил, він і досі відкладав штурм промислу. Навіть мій близнюк, мій союзник і моя протилежність — Зеїн — відзивається про легіонерів з повагою. Незважаючи на революційний фанатизм і сліпу віру в свою голодрану армію робітників, він визнає, що легіон — дисциплінований і небезпечний противник, відмінний від решти Бахразької армії, яка так легко розпалася зсередини.

Але, хоч я не маю ніяких відомостей про легіонерів, як таких, логіка, інтуїція і історія підказують мещ, що коли в останню, вирішальну мить їх безглузде гусарство буде піддане випробуванню, вони розпадуться швидше, і легше, і безславніше, ніж будь-хто досі.

Я виходжу з цього переконання зараз, готуючись до нападу на промисел і, хоч як це сумно, в особі легіонерів Азмі, я піддаю випробуванню наші останні хисткі опори в усіх колоніях Британської імперії взагалі. Хіба в наших вірних гусарів колоніальної служби, у всіх цих африкан-ців-полісменів, єгипетських пашів, індійських політиків тощо — не та сама природа і не той самий дух, що й у цієї жменьки солдафонів з блискучими ґудзиками? Ми керуємо залишками наших володінь в Азії та Африці за допомогою людців однакового гатунку — людців, яких ми грубо і безглуздо підробили під наш власний образ і подобу.

Звичайно, досі ці людці служили нам віддано і, звичайно, досі вони приносили користь; але сьогодні я доведу Піейку, і Уінслоу, і Лоуренсу, і всім іншим, що коли настає вирішальна година і ці їхні глиняні болванчики повинні рятувати становище — тобто робити те, для чого вони, власне, і створені — вони розпадаються на шматки. І відбувається це тому, що душу людини підробити неможливо.

Я знаю все це краще за мого бахразького друга, бо я знаю своїх англійських пігмаліонів28 краще, ніж Зеїн знає своїх арабських галатей29. На це я розраховую, збираючись випередити його із захопленням нафтопромислу, який височить зараз у сріблястому і величному світлі місяця — так що залізні димарі, заводів здаються найчудовішими колонами самої Трої.