Герої пустинних горизонтів - Сторінка 80

Але кулі тільки зачіпили моє праве плече і поранили верблюда Тварина почала несамовито битися й брикати, і мій бравий легіонер з поваги до верблюжої ноги забрався геть.

Я був усе ще обплутаний шлангами і все ще борсався, намагаючись випростатися з них, коли Бекр відшз'кав мене й сповістив, що перемога за нами. Мої воїни добулися до штабу Азмі і оточили його (слід було б сказати "устрашили"). Таким чином, операція увінчалася успіхом, і ми помстилися за поразку, заподіяну нам у болотах, оскільки зараз, як і тоді, єдиною нашою метою був штаб Азмі. Саме до штабу, до серця оборони, був спрямований наш одчайдушний ривок через весь нафтопромисел. Більше того, захоплення самого Азмі було моєю особистою — тобто, приватною — метою.

Паша і інше начальство містилися у віллі, призначеній для приїжджаючих в Аравію власників промислу, і коли я добрався до вілли, то побачив, що мої вісімнадцять майстрів нічного нападу роз'їжджають навколо будинку й гукають до Азмі, щоб той вийшов до них. Спішитися, увійти у віллу й самим виволокти надвір Азмі вони не наважувалися, чекаючи вістей про мене. Коли б ці вісті були погані, то вони, судячи по їхньому сторожкому вигляду, мабуть, змінили б думку про свій успіх й накивали п'ятами.

Що ж сталося потім?

У вікнах вілли засвічуються гасові лампи, я чую гнівний вигук, і наш приятель, генерал Мартін, з'язляється на одному з балконів і кричить, звертаючись до мене, щоб я відізвав своїх людей, вивів їх із саду, наказав їм припинити цей гамір і стрілянину і з'явився до нього, щоб обговорити, як покласти край цьому жахливому становищу. Я запропонував генералові заткнути пельку, зійти вниз і припинити гру в солДатики (на той час я остаточно втратив самовладання, що трапляється зі мною, як ти знаєш, лише тоді, коли щось ставить мене у безглузде становище. Пожежним шлангам це вдалося куди краще, ніж ти можеш собі уявити). Я, напевно, убив би старого, коли б той не забрався назад у кімнату. Коли він зник, я два чи три рази вистрелив по дверях, щоб налякати тих, хто сидів усередині, і навмисно страшним голосом нагримав на своїх воїнів — нібито стримуючи їх. Насправді вони все ще ладні були кинутися навтіки. Після цього в дверях з'явився Азмі і решта його франтуватих офіцериків. Всі вони кричали, вимагаючи шанобливого ставлення до себе. Я заштовхав їх назад, звелів Бекру й іншим вершникам розвідати, в якому становищі перебувають паші піші воїни, і потім увійшов досередини, щоб простежити, як Азмі віддає наказ по нафтопромислу про припинення будь-якого опору.

Оце є весь успіх, досягнутий мною до цього часу. Азмі в моїх руках — і все. Під страхом смерті він наказав припинити опір. Цьому, звичайно, у великій мірі сприяв той факт, що, крім двохсот моїх воїнів, які оточили маленький штаб Азмі в самому центрі його укріплень, не-віддалік від промислу стоять війська Зеїна й Гаміда. Більшість легіонерів перебуває в укріпленнях, повернених на північ, і я нічого не можу зробити з ними. Успіх дістався мені завдяки тому, що вони не сподівалися, що я розпочну будь-які серйозні дії і, певна річ, не чекали від нас такого маневру — удару прямо в серце.

А втім, бойове розташування легіонерів Азмі-паші не відіграє зараз ніякої ролі. Здобуття промислу мало підтвердити мою теорію щодо гусарства: знищуючи щось фальшиве, бий по серцевині цього фальшивого. Теорія підтвердилася — і, я сказав би, надто легко: поки в руці в мене боягузливо тріпотить гниле жирне серце Азмі, промисел належить мені, незважаючи на всю недоторкнуту п'яти чи шеститисячну армію паші.

Тепер завдання полягає в тому, щоб переконати Гаміда зрушити з місця, розпочати діяти, доки не пробудився Зеїн аль-Бахразі. Я вже одержав від принца листа — він пише, що не наважується рушити військо, тоді як легіонери Азмі все ще повернені до нього обличчям у своїх укріпленнях. "Ти оточив дуже товсту .людину,— хитро пише Гамід.— Це важливо. Але я маю оточити його армію, а це ще важливіше".

Я все ж гадаю, що принц уже вирушив із своїм військом. Я чекаю його зараз у цій сторожці — щоб порадитися з ним сам на сам перед тим, як ми підемо на переговори з Азмі і генералом Мартіном. Генерал весь сьогоднішній день намагався упорядкувати сад і колодязь, яким здорово перепало від моїх нічних нальотчиків. Через свій сад генерал розгнівався так, що, здається, йому відібрало мову: в усякому разі, він нічим — ні словом, ні поглядом, ні натяком, ані звуком — ще не згадав про той факт, що я забрав у нього промисел... Так! Тепер я мушу переконати принца в тому, що я одержав тут перемогу і що кілька сот моїх воїнів, які оточили цю гнилу серцевину, важливіші за армії Гаміда й Зеїна, розташовані навколо твердої шкаралупи.

Гамід, звичайно, зрозуміє мене, бо він — всевидюча, всевідаюча людина, і він довіряє мені. Але реальний, матеріальний, воєнний факт, який полягає в тому, що війська Азмі все ще займають свої бойові позиції, може викликати в принца сумніви щодо повноцінності мого успіху.

Але як би там не було — нафтопромисел справді мій!

А зараз я чую завивання й гарчання Смітового броньовика. Він прямує сюди через весь промисел. Сміт і його машина зараз більше ніж будь-коли невіддільні одне від одного. Броньовик став для нього самотнім острівцем посеред страждань, що ними повна аравійська пустиня, і він тримається за цей острівець, як Калібан30, живе на ньому, дихає ним, порається коло нього, віддає усю свою увагу любовному догляду за ним — хоч, здається мені, ця машина зараз ненависна йому, як річ у собі.

Гамід, напевно, їде разом з ним. Я бачу, як проміння з фар броньовика ковзає по величезних погнутих чорних трубах. Розподільні вузли над трубами нагадують чорні голови закопаних в землю людей. Я сміюся зараз, бо з безглуздих петлянь машини я бачу, що Сміт старанно прагне об'їхати кожну річ, яка своїм виглядом нагадує устаткування. Сердешний Сміт! Цей промисел багато в чому близький його душі: залізо, просмикнуте болтами з гайками... Святиня! Недоторканна, незруйновна святиня!

Проте хоч як це іронічно звучить, лише ми з генералом знаємо, як легко насправді зруйнувати цей промисел. Коли Мартін останнього разу приходив до мене в пустиню, він попередив мене, що знає, де знаходиться якийсь важіль, якийсь механізм чи прилад, від дотику до якого весь промисел злетить в повітря. Цей механізм зроблений за тим самим принципом, що й пристрій, за допомогою якого росіяни висадили в повітря свою славнозвісну Дніпровську греблю. Скидається на те, що військовим бракує моралі: їм однаково, у кого вони позичають свої методи. А втім, генерал із захватом говорить про воєнні якості росіян. Нічого, звичайно, і казати, що в зв'язку з цим механізмом я не дозволяю генералові виходити за межі його жалюгідного саду...

На цьому я знов розлучаюся з тобою. Між іншим, мені ще не відомо, де перебуває тепер Фрімен".

"Зараз я пишу в пустині, недалеко від табору Гаміда. Я покинув нафтопромисел, бо в броньовику не приїхали ні Гамід, ні Зеїн — а лише Сміт, та з ним Ва-уль, наш дикий поет.

Треба сказати, що уявлення Гаміда про силу й волю, які потрібні для підтримки моєї дуже непевної влади в серці ворожого табору, є надто скромними, якщо він справді вважає, що ці два красні здатні утримати нафтопромисел, доки я їздитиму погоджувати справи до королівського намету.

В першу мить їх поява так розлютила й розчарувала мене, що я мало не одіслав їх назад до Гаміда — аби вони пояснили, які потрібні тонкоіці й хитрощі, щоб тримати такого полоненика, як Азмі Гаміду слід було б знати, що я захопив Азмі завдяки логічному ходові, якого ні Ва-уль, ні Сміт аж ніяк не здатні зрозуміти. До того ж, вони зовсім протилежні натури, кожен із своїми крайностями! їх можна легко перехитрити або спровокувати на яку-небудь дурницю. Залишати на них охорону Азмі — значить рискувати всім. Та це просто смішно!

І все ж із злості я вирішив піти на цей риск. Це не значить, звичайно, що я визнав за Гамідом такі якості, як некмітливість чи дрібна підозріливість. Ні, тут відчувається чужа, міська рука. І хай вона буде проклята! У всьому цьому мене тривожить не сам Зеїн, а той факт, що він має вплив на принца.

Почуття гіркоти, що охопило мене, не випало з уваги Ва-уля, цього поетичного носія зла, і він легко роз'ятрив мою рану.

— Гордон, любий мій,— сказав він.— Лише ти можеш обійняти чудовисько й залишитися після цього живим й здоровим. Ви, інглізі, маєте найширші пащеки в світі. Ти б міг навіть зжерти нашого міського союзника, чого Гамід не в силі зробити. То чому б тобі не почати звідси — не перерізати горлянку гладкому Азмі? Потім ми могли б перейти від одного бахразця до іншого. Запали мене, брате, і ми вдвох зможемо влаштувати невеличке кровопускання.

Лихі очі Ва-уля, украдений ручний годинник, фантастичні браслети на зап'ястях, усі його вульгарні окраси так пасували до отруйного гумору поета, що я раптом відчув ненависть до його ницої проникливості. І тому я з радістю покинув Ва-уля на Сміта, який здебільшого залишається байдужим до його витончених під'юджувань. Та хоч з цього погляду комбінація Сміта з Ва-улем здається і непоганою, я все ж побоююся, що їхня цілковита протилежність призведе до якоїсь трагедії чи тяжкої помилки. Так, я передав свою перемогу в дуже небезпечні руки.

Отже, я залишив їх і, почуваючи себе дуже й дуже розбитим, повільно поїхав верблюдом у пустиню. Хоч Сміт понадавав мені вказівок щодо найкоротшого шляху і обмотав мої рани незчисленною кількістю бинтів та примусив прийняти безліч пілюль — проти болю і проти сну під час подорожі,— я незабаром заснув і збився з дороги. Тільки на світанку мене зустрів увічливий ескорт з прапороносців Гаміда — я не знав жодного з них, і жоден з них не подбав про те, щоб зняти радісну метушню й стрілянину, як це годиться в такому випадку.

То була невесела зустріч, і вона сповнила б мене смутком, коли б, піднявшись на перший пагорб, я не побачив раптом внизу в долині сліпучу картину військового табору Гаміда, що застиг, немов скутий свіжим морозом, у скісному потоці сонячного проміння, яке лилося з гірських верховин. Це було прекрасне видовище: безладно розкидані намети, верблюди, закутані постаті в м'якій куряві й барви, барви, і передчуття, що все це от-от прокинеться, заворушиться, породить звуки, сповниться життям, рухом, таким дорогим серцю кожного кочовика.

Я сиджу на пагорбі, милуючись цією картиною й не бажаючи своїм наближенням порушувати її — бо передчуваю, що дотик до неї віщує мені недобре.