Зачароване скло - Сторінка 30

Ендрю це найбільше нагадувало співаючу зірку п'ятдесятих. "Гламурна дівчина", подумав він. Низької якості.

Кімната наповнилася її парфумами, густими та п'янкими, як цвітіння у травні, із відтінком манго. Її голос, коли вона заговорила, зараз був майстерно хрипким, із усмішкою у ньому.

— Я королева Тітанія, звичайно ж, — сказала вона. – Любий. – Вона послала йому повітряного поцілунка зі своїх прекрасних рожевих губ.

Ендрю здригнувся.

— Тоді йдіть геть, — сказав він. – Я зайнятий.

Вона надула свої прекрасні губки.

— Любий, ти не можеш мене відіслати, не дізнавшись навіщо я тут!

— Я знаю, — сказав Ендрю. Ви хочете Ейдана. – "І", подумав він, "це просто вдача, що Ейдан бадьоро пішов гуляти із Ролфьом". Він схрестив пальці на руці, яка все ще тримала листи Адели Каін та молився, щоб Ейдан залишався далеко, далеко від цієї кімнати.

— Звичайно, я хочу його, — сказала вона. – Ти мене звинувачуєш? Цей хлопець єдине, що я можу протиставити моєму чоловікові. Я не скривджу Едріана. Я просто заберу його, досить ласкаво, і заховаю десь, де Оберон ніколи його не знайде. Оберон вб'є його, якщо знайде, розумієш.

Вона, пливучи, підійшла до Ендрю, дивлячись на нього цими великими зеленими очима. Він міг відчувати, як гламур вкриває його хвилями. "Не панікувати!", подумав він. Дівчата-студентки часто пробували на ньому такі речі. Ендрю знав, що у нього була репутація дуже черствого наставника. Вони приходили до нього зі своїми не написаними ессе, у ефектному куцому одязі, і плакали, і корчилися, і дивилися закоханими очима, і підлещувалися, а йому вдавалося залишатися досить байдужим до цього всього. Він повинен бути добрим у таких справах.

Він виявив, що відступає у кут дивана.

— Чому ваш чоловік збирається вбити Ейдана? – радше відчайдушно, сказав він.

— Тому що Оберон не буде тут королем, коли його син знає хто він, — мрійливо сказала Тітанія. – Вони кажуть, що старий король зник тоді. Природно, що Оберон хоче і далі існувати. Тож ти бачиш, що мені потрібен Едріан, так, любий? Оберон зробить усе що я попрошу, якщо у мене буде хлопець.

Вона підійшла ближче. Задушливо-вологий, квітковий аромат, який йшов від неї, змусив Ендрю засунутися ще далі у кут дивану, відчуваючи, ніби він задихається у травневому дереві. Чи може у сильно ароматизованій ванній. Він спробував відволікти її.

— Я припускаю, — сказав він, — що Мейбл Браун, чи як її звати, хоче того самого що і ви?

Здавалося, це трохи відволікло Тітанію.

— О, Маб! – сказала вона, надувши губки. – Маб просто хоче, щоб Оберон знову взяв її за дружину. Вона така неотесана! І вона дозволила собі так розповніти! Дійсно дивно, і що Оберон знайшов у ній.

— А що Маб збирається зробити із Ейданом? – запитав Ендрю, намагаючись відволікти Тітанію, на межі своєї винахідливості. Чому місіс Сток не прийде сюди пересунути піаніно? Чому містер Сток не може з'явитися у французькому вікні із іншою коробкою овочів? Чому не може хто-небудь прийти?

Тітанія знизала своїми гарними плечима та продовжила знову, після того як знизала плечима.

— О, тьфу! Хто знає що дурна Маб хоче зробити! Вбити дитину, можливо, як тільки отримає, що хоче. Але я остання дружина Оберона. Це має право забрати Едріана, розумієш?

— Ні, не розумію, — сказав Ендрю.

Зараз Тітанія підійшла настільки близько, щоб покласти одну руку на підлокітник дивану, а іншу на його спинку. Вона нахилилася над Ендрю, загнаного у його кут. Густі хвилі її парфумів томно прокотилися по ньому. Він виявив, що йому важко дихати. Чорт! Її запах призведе його до астми! У Ендрю не було приступів астми з часів, коли він був хлопчиком. Він забув які вони неприємні.

— Ну, давай, Ендрю Хоуп, — дихала Тітанія. – Віддай мені Едріана. Ти не пошкодуєш.

Ендрю подивився униз на її декольте і угору, на її рожеві, надуті, губки і на сяючі золоті локони, що бовталися біля його носа. Він зараз знав, що вона робить і він знав чому. Він знав, що це був підхід, перевірений часом, але проблема із цим стародавнім методом була у тому, що він працював. Незважаючи на знання, незважаючи на астму, Ендрю міг відчути, що починає піддаватися заклинанню Тітанії. Він збирався віддати їй Ейдана, навіть лише для того, щоб позбутися її.

— Е… Я так не думаю, — зумів сказати він.

— Ось! – сказала Тітанія, блискуче посміхаючись. – Ти збираєшся віддати мені Ендріана зараз же. Так? – вона нахилилася ще, щоб поцілувати його…

І увірвалася Сташ, розмахуючи складеним пергаментом із великою чорною печаткою.

— Ендрю! Я знайшла його! Дивись! – Вона зупинилася та витріщилася та Тітанію, яка нахилилася над Ендрю. – Ти хто? Що відбувається?

Тітанія отруйно озирнулася. Якусь мить її обличчя зовсім не було гарним.

— Йди геть, жінко, — сказала вона Сташ.

— Ні, не йди, — сказав Ендрю. Він ніколи у житті так нікому не радів. Сташ була чиста та сучасна та прямолінійна. Поруч із нею, Тітанія виглядала літньою та гидотною та кричущою. – Це, — сказав він, — королева Тітанія. Вона хоче Ейдана.

— Вона не може його забрати, — сказала Сташ. – Вона може просто піти.

— О, ні, — солодко сказала Тітанія. – Він запросив мене, люба, і я залишуся тут.

— Я думав, що то був твій голос, — пояснив Ендрю.

— Я так і хотіла, — промуркотіла Тітанія. – Я піду лише тоді, коли ти даси мені Едріана.

— Ні, якщо це від мене залежить! — сказала Сташ. – Ти забираєшся звідси зараз же! – Вона відкинула пергамент у бік та побігла до Тітанії.

Тітанія, абсолютно не готова, слабко виставила руки проти Сташ. Сташ відмахнулася від її рук, схопила Тітанію за одне плече та за жменю золотого волосся і потрясла її. І потрясла її.

— Як ти смієш прокрадатися сюди! – сказала Сташ крізь зуби, трясучи. – Як ти смієш спокушати Ендрю! – Трясіння. Трясіння. Маленькі казкові коштовності почали висипати з Тітанії та котитися по килиму.

— Відпусти мене! – верещала Тітанія, із червоним обличчям і майже не по-королівськи. – Я наказую тобі відпустити мене негайно!

— Навіть не смій надавати мені накази! – прогарчала Сташ, так само із червоним обличчям. Вона відпустила волосся Тітанії, щоб вдарити її по голові. Тітанія закричала та стала робити спроби захиститися.

Ендрю скористався можливістю вискочити з кута дивану, але зробивши це, не був певний, що робити далі. Сташ та Тітанія кружляли та хиталися по кімнаті, у кожної руки занурені у волоссі іншої, Тітанія молотила, а Сташ гамселила. Все, що міг робити Ендрю, це ухилятися. Тітанія весь час намагалася накласти закляття на Сташ. Ендрю відчував кожну спробу, як важкий запашний порив. Але, як тільки Сташ відчула порив чаклування, Сташ вдарила Тітанію знову та змусила зупинитися. Магія та маленькі бусинки тріщали по кімнаті, від, із високою талією, Сташиної, так само, як і від сукні Тітанії. Ендрю відчував, що повинен сказати: "Леді, леді!", та змусити їх зупинитися, але вони стали двома фуріями, що кричали та билися, і зовсім не звертали на нього уваги. Він відчайдушно ухилявся, хрумкаючи маленькими бусинками під ногами та задихаючись у смоку запашної магії, допоки не стало зрозуміло, що Сташ перемагає. Вона була сильніша за Тітанію і знала більше про бої. Вона заломила руку Королеві Фей та підвела її до французьких вікон. Там Сташ, буквально, викинула Тітанію геть. Ендрю побачив як Тітанія пливе по повітрю та приземляється, із глухим стуком, на траву.

— Забирайся геть та тримайся подалі! – прокричала Сташ. – І не смій переступати цей поріг знову! – Коли Тітанія підповзла до її ніг, Сташ двічі топнула по порогу. – Ти, дешева повія! – додала вона, коли Тітанія почала кульгати геть. Вона тупнула третій раз. – Ось. – Сташ повернулася до Ендрю, струшуючи пил з долонь.

— Гадаю, вона ймовірно, досить дорога повія, — сказав Ендрю, намагаючись не розсміятися.

Сташ була не в настрої для жартів. Хмурий вигляд зростав на її почервонілому обличчі і вона агресивно відкинула волосся назад.

Ендрю розсміявся та обійняв її.

— Дякую, — сказав він. – Яка ти чудова дівчина! Вийдеш за мене?

— Так, будь-ласка, — сказала Сташ і також обняла його. Вони дивилися один на одного, зачаровано. Природно, місіс Сток вибрала саме цю мить, щоб увійти, кажучи:

— Я повинна прибирати тут, трохи часу сьог…О! – Вираз на її обличчі був сумішшю шоку, злості та страху втратити роботу. Вона уїдливо запитала, — Я чую весільні дзвони, чи це просто ігри?

Ендрю, із поспіхом, сказав:

— Так, місіс Сток. Весільні дзвони. Будьте першою, хто нас привітає, будь-ласка. І звичайно, ми сподіваємося, що ви продовжуватимете працювати у нас, як завжди.

— Хм, — відповіла місіс Сток. – Ніякої користі, вона буде виконувати домашню роботу!

— Правильно, — щасливо погодилася Сташ. – Я все залишаю на мого тата.

— І можливо, ви зможете почекати до другої половини дня, щоб прибрати тут, — додав Ендрю. – Сташ і я збираємося поїхати у Мелтон, щоб купити кільце та домовитися щодо ліцензії.

— Тоді, добре, — непривітно сказала місіс Сток та вийшла.

— О, Боже, — сказав Ендрю.

— Вона оговтається, — сказала Сташ. – Не хвилюйся.

Трохи пізніше, Ендрю сказав:

— Ти читала ті листи від Адели Каін? – Сташ кивнула на його плечі. – Тоді ти знаєш, що Ейдан насправді є далеким кузеном…

— Кузеном у четвертому поколінні, — сказала Сташ, яка дізналася про це декілька днів назад. Вона зойкнула та відстрибнула від Ендрю. – О, Святі Небеса! Я прийшла сказати тобі, що знайшла той пергамент! Куди він подівся, чорт візьми?

Вони шукали. Спочатку, вони ніде не могли його знайти. Вони знайшли багато бусинок, деякі з них були, безумовно, з дорогоцінного каміння. Сташ черпала їх та кидала у вазу задля схоронності.

— Краще відвезти їх сьогодні до ювелірів у Мелтоні, — сказала вона, коли Ендрю знайшов пергамент під кріслом.

Він був у жалюгідному стані, такий же пом'ятий, як використаний паперовий носовичок. На якомусь етапі боротьби, Сташ, чи Тітанія тупнула своїм підбором-шпилькою у середину чорної печатки та розламала її. Вона впала, коли Ендрю спробував розгладити пергамент, та стала чорними крихтами, які розсипалися по килиму.

— Не звертай уваги, — сказала Сташ. – Що там говориться?

Вони нетерпляче нахилилися над пергаментом. Він був датований 1809 роком. Перша частина була написана чорними, квітучими буквами, які Ендрю пам'ятав з листа від містера Брауна.