Зачароване скло - Сторінка 32

Ймовірно, мені слід одружитися, перш ніж я зможу усиновити тебе. Все гаразд? Ти не проти?

Чи він не проти! Ейдан відчув, що його обличчя розтягується у посмішку, яка сяяла ширше, ніж будь-яка у Шона.

— Дякую! – спромігся сказати він. Було так, ніби тяжка вага була зрушена важелем з його спини та з середини голови. До нього прийшла така легкість, що він почав йти все швидше та швидше, все ще сяючи. Можливо, думав він, він зможе умовити Ендрю, що телевізор у кімнаті із коробками йому не заважатиме. А сидіти можна на кріслі-мішку. І він подумав, що зможе умовити Сташ дозволити йому мати мобільний телефон, якщо він візьметься за це обережно. О, радість!

Тепер вони піднімалися на пагорб, серед кущів дроку. Ейдан йшов так швидко, що Ендрю намагався поспівати за ним. Він був значно більше, ніж трохи, збитий з дихання, коли казав наступну порцію пояснень. "І шість місяців назад", думав Ендрю, "я би не повірив у жодне слово, яке я кажу зараз! Кажучи хлопчику, що його батько Оберон і що батько намагається вбити його. Може я занадто сильно шокую його?".

Ейдан був все ще занадто щасливий, щоб відчувати сильний шок. Зрештою, Пак сказав йому дещо. І Бабця завжди казала дуже чітко, що батько Ейдана був дуже поганим. Ейдан завжди вірив у це. Натомість, його турбувало дещо, чого Ендрю не очікував.

— Це означає, — запитав він, — що я наполовину щось ще?

— Вони не такі вже й відмінні, як всім подобається думати, — задихався Ендрю, думаючи про те, як Сташ билася із Тітанією. Яка була відмінність між двома сердитими жінками? Крім того, що одна була Сташ, звичайно ж. – Сам подумай, — пихкав він, — ти ніби маєш найкраще з двох світів. Багато людей віддадуть їх ікла, щоб мати твою спадковість.

— Гм, — сказав Ейдан, приймаючи це. Поки цього не видно…

Вище, попереду них, Рольф зупинився та сів. Попереджені цим, Ейдан та Ендрю також зупинилися. Ендрю стояв, відновлюючи дихання, розмірковуючи чи Рольф щось почув чи унюхав.

Здавалося, по невиразній стежці, яка позначала кордон, рухався бігун. Він наближався та невиразно маячив на вершині пагорбу, вище та вище, наближаючись до них великими крокам та величезними стрибками, майже не так, як звичайні бігуни. Він побачив їх та повернув та пішов униз у луги нижче пагорбу, де вони бачили, як він ухиляється від кущів та плескає по ділянках болота. Понад пагорбом, там де він рухався, хлинув потік чогось димного. Чим би вони не були, вони рухалися по точному шляху пересування могутнього бігуна, де той звернув зі стежки, і потім зниклі унизу в лугах, за ним.

Обидва, Ендрю та Ейдан, зняли окуляри. Хоча крізь димний потік було погано видно, довгі, галопуючі фігури, можливо, були собаками, а вертикальні фігури, які бігли – можливо – чоловіками. Бігуна, за яким вони бігли, було видно ясніше.

— Це Гроіл! – сказав Ейдан. – Вони його переслідують, тому що у нього мій гаманець.

Жоден з них у не міг нічого зробити зараз. Гроіл та його переслідувачі рухалися занадто швидко. Ендрю пішов угору, туди, де сидів Рольф. Ні він, ні Ейдан не могли стриматися, щоб майже весь час не дивитися униз, на луги. Гроіл увертався, повертався, бігав навколо кущів, а димчасті переслідувачі віддано слідувати точно по його шляху, навіть коли він бігав по колу. Вони бачили, як Гроіл вів тих по фігурі, схожій на вісімку, змушуючи їх перетинати їх же шлях, бездумно, і тоді вирушив знову нагору, великими енергійними стрибками. У цій точці, зграя, здається, загубила Гроіла. У всякому разі, як тільки Ендрю та Ейдан досягли Рольфа, Гроіл зник, але орда переслідувачів заструмилась нагору до них.

Рольф, Ендрю та Ейдан — всі застигли, коли димчаста зграя піднялася до лінії кордону перед ними. Було схоже, що вони не можуть перетнути її, а Гроіл зміг. Якусь мить вони накатувались та накатувались безцільно. Тоді хтось серед них закричав. Як горн. І весь хмарний натовп потік униз, до Ендрю, Ейдана та Рольфа.

Ендрю поспішно потягнув Ейдана, а Ейдан потягнув Рольфа, далі, на схил за кордоном. Там вони стояли та дивилися як злива переслідувачів беззвучно рухалася повз них, дрібні собаки, великі, схожі на котів істоти, Охоронець у його шерстяному капелюсі, істоти схожі на чоловіків із оленячими головами, істоти схожі на оленів із чоловічими обличчями, і натовп високих, худорлявих людей у золотих шоломах, які були радше схожі на містера Стока.

— Здається, вони його загубили, — сказав Ендрю. – І нас, — із вдячністю додав він, коли мисливці пронеслися униз та зникли з поля зору. У нього було відчуття, якусь мить, що мисливці почали полювати на Ейдана, допоки Ейдан не перетнув кордону.

Вони обережно підійшли до лінії кордону та піднялися вгору до пасовища. Ейдан почувався винувато, бажаючи, щоб краще він не просив Гроіла зберігати для нього гаманець. Але тоді вони пройшли повз великий кущ дроку і Гроіл піднявся з-під нього, сміючись.

— Це весело, — сказав він. – Я стаю маленький та тяжкий і вони гублять мене.

— Ти певен, що ти не проти? – з тривогою запитав Ейдан.

Гроіл похитав великою кудлатою головою.

— Не мав стільки веселощів багато років, — сказав він. – Привіт, Рольф. Тебе приручили у ці дні? – Він поклав масивну руку на Рольфову спину.

Вираз крайньої тривоги з'явився на обличчі Рольфа. Всі його чотири ноги підкосилися. Перш ніж його ноги змогли відмовитися, Рольф був змушений перетворитися на хлопчика, лежачого обличчям у дерні.

— Дурень! – сказав він через плече.

Гроіл посміхнувся.

— Так завжди трапляється, коли я спираюся на нього, — сказав він. – Смішно.

— Я вкушу тебе за ногу, — сказав Рольф.

Гроіл засміявся, помахав Ейдану та Ендрю та підстрибуючи пішов геть, униз, знову до лугів.

— Бовдур! – сказав Рольф. Він перейшов на гавкання, оскільки прийняв форму пса.

— Вони повинні знати один одного протягом багатьох років, — Ейдан сказав Ендрю. – Гадаю вони дражнять один одного постійно.

Вони пішли далі. За вершиною пагорбу, кордон пішов по широкій дузі. Щоб вирівняти опуклість, де був Менор, подумав Ендрю. Він був значно ширший за овал, якого передбачав Ендрю, так що вони пройшли лише половину, у той день і прийшли назад до містечка пласкою стежкою для візків, до провулку, що вів до Мелстоун Хауза.

Повернувшись додому, вони виявили що місіс Сток знову приготувала сир із кольоровою капустою. Вона не збиралася прощати Ендрю поспішне одруження на Сташ. Містер Сток також повторювався, пучками та пучками виполотої моркви. Ендрю подумав що це, можливо була нагорода. Але їх було так багато для їжі, що вони поклали моркву на дах для Гроіла, на вершині вчорашньої купи. Ейдан із тривогою сподівався, що Гроіл зможе скоро повернутися, щоб поїсти.

Мабуть він зміг. Наступного ранку овочі зникли, також і морква. "Яке полегшення! Гроіл мабуть нагуляв хороший апетит!", думав Ейдан, поки нетерпляче чекав, щоб знову піти на пошуки кордону. Сташ повернулася того дня, тож Ендрю, здавалося, був не в змозі покинути її.

Зрештою, вони почали збиратися. Вони вже пройшли половину під'їзного шляху, із Рольфом на чолі, коли Сташ прибігла за ними.

— Зачекайте! Зачекайте! Ми маєте піти та побачити це. Обидва! – Вони повернулися, до Рольфової досади. Він всівся на під'їзному шляху та позіхав із відразою.

Сташ почала розпаковувати третю коробку. Перший шар був у інших коміксах Ендрю, перемішаних із дратівливими нотатками старого Джоселіна, написаними для себе. Ендрю взяв одну навмання та прочитав: "О.Браун знову намагається відібрати мій ліс. Навіщо він виставляє весь цей колючий дріт?". "Ага", подумав Ендрю, "Отже, він і раніше це вчиняв, так?". Коли Ендрю вперше вступив володіння своєю спадщиною, не було жодних слідів колючого дроту. Він би дуже хотів дізнатися, що саме зробив дідусь, що позбутися його.

Решта коробки була лише у старих, пильних картонних папках. Ендрю взяв одну, яку передала йому Сташ та із сумнівом відкрив. Вона була заповнена звітами від інвестиційної фірми. Форма за формою оголошували, що Джоселін зараз мав так багато тисяч фунтів в інвестиціях і що вони заробили йому так багато грошей, що розум Ендрю похитнувся.

— Вони всі такі, — сказала Сташ. – Там велика сума грошей, Ендрю. Ти знав про них?

— Ні, — сказав Ендрю. – Я лише знав про ті, які були у банку.

— Тоді я зможу причмокнути місіс Сток за те, що поклала їх усіх у цю коробку! – сказала Сташ. А ти глянь на цю, Ейдане, – вона простягнула Ейдану значно тоншу папку.

Ейдан, який стояв тут і скоріше нудився, витріщився на папку. Вона була позначена почерком Джоселіна: "Сліпа довіра [39] для Ейдана Каіна. Найменше, що я можу зробити після мого провалу із Мелані". Всередині офіційні форми констатували, що десять років тому, Джоселін Брендон відклав декілька тисяч фунтів стерлінгів, щоб виростали у ще декілька тисяч, поки Ейдану не виповниться вісімнадцять. Тоді гроші перейдуть Ейдану.

— Вау! — сказав Ейдан. Він був змушений зняти окуляри, тому що очі наповнилися сльозами. Він відчув безнадійну тугу, за тим, що так і не познайомився із старим дідусем Ендрю. Він повинен бути особливим, якщо зробив таке для немовля, якого ніколи не знав.

— Хороша людина, так? – сказала Сташ. – Зауважте, він також міг бути справжнім старим скнарою! Він гарчав на мене та називав мене "Тарквінова дурна маленька егоїстка [40]". Раз чи два я показала йому язика. У всякому разі, Ендрю, я переведу ці на твоє ім'я, добре? Не хвилюйся. Я знаю що робити. Я робила це для Ронні Стока, коли померла його мати. – Сташ взяла один кінець коробки та почала буксирувати її до кабінету Ендрю. Вона зупинилася. – Твій комп'ютер все ще працює?

— Він завис, коли з'явилася Тітанія, — зітхаючи сказав Ендрю.

— Тоді я знаю як його полагодити, — сказала Сташ та потягла коробку. Вони чули, як вдалечині вона бурмотіла. – Чесно, я можу причмокнути місіс Сток! – поки вона йшла.

Ендрю та Ейдан вирушили вдруге. Ендрю вирішив, що цього разу вони почнуть досліджувати кордон, з місця його перетину із Мелтонівською дорогою, і підуть назад стежкою для візків, якою йшли вчора. Тож вони йшли містечком повз церкву та футбольне поле. На вході на поле, зараз стояли ворота, а на воротах велике повідомлення казало, що Містер Рональд Сток відкриє Фестиваль в 14:30 у суботу.

— Він почнеться ще до цього, — сказав Ендрю Ейдану.