Американська трагедія - Сторінка 65

Власне, всупереч усіляким невдачам і заборонам, він — чоловік типу Дон Жуана або Лотаріо!

Якщо Роберта добровільно жертвує собою, віддаючись йому, то чому б цього не зробити й іншим?

І хоч Гріфітси, очевидно, зовсім забули про нього, він тепер пишався, як ніколи до того. Ні вони, ні будь-хто з їхніх знайомих не визнавали його, але він частенько дивився на себе в дзеркало з упевненістю і захватом, що раніше йому зовсім ке було властиве. Цьому сприяла й Роберта: почуваючи, що все її майбутнє залежить тепер від його волі і примхи, вона невпинно лестила йому і захоплювалася ним. Адже відповідно до своїх поглядів вона тепер належала йому, тільки йому, як кожна дружина цілком належить своєму чоловікові, і мусила в усьому підкорятися його волі.

І Клайд на якийсь час забув про зневагу своїх родичів і охоче присвятив себе Роберті, не дуже задумуючись про майбутнє. Лише одне іноді турбувало його: думка про можливі наслідки їхніх відносин; цього з самого початку дуже боялася Роберта; вона так міцно прив'язана до нього, що це може потім дати зовсім неприємні ускладнення. Проте Клайд не дуже поглиблювався в ці розмірковування. У нього є Роберта. їхні відносини, як обидва вони вважали, — є таємниця для всіх. Радощі їхнього не зовсім законного медового місяця були в самому розпалі. І останні теплі, часто сонячні, дні листопада і перші дні грудня проминули, як уві сні: райські захоплення серед умовностей маленького світу та мізерної, погано оплачуваної праці.

А Гріфітси, що виїхали в середині червня, все ще не повернулися до міста; за цей час Клайд часто думав про них, про те, яку вони відіграють роль в його житті та житті Лікурга. їхній великий будинок, замкнений і мовчазний (проходячи повз нього, можна було побачити тільки садівників, та зрідка шофера чи служника), здавався Клайдові мало чи не священним ковчегом, символом тієї височини, якої він ще мріяв досягнути завдяки несподіваній примсі долі. Він ніяк не міг відмовитися від надії якимось чином прилучитися в майбутньому до всього цього величчя.

Та поки що про життя Гріфітсів він довідувався із заміток, які друкувалися в двох місцевих газетах, у розділі, відведеному для світської хроніки, де майже підлесливо описувався кожний крок най-знатніших родин Лікурга. Часом, прочитавши ці звіти (навіть якщо він у цей час був з Робертою де-небудь у скромному позаміському парку), Клайд уявляв собі, як роз'їжджає в своєму великому автомобілі Гілберт Гріфітс, як Белла, Бертіна і Сондра танцюють, граюгь у теніс, катаються на човні при світлі місяця або гасають верхи у фешенебельній дачній місцевості, про яку згадували газети. Порівняння були гіркі, болісні, майже нестерпні, і часом зовсім в особливому світлі, з нищівною виразністю поставали перед Клайдом його відносини з Робертою. Кінець кінцем, що таке Роберта? Фабрична робітниця! Її батьки живуть і працюють на фермі, і вона мусить сама заробляти свій хліб. Тоді як він… він… якби тільки доля посміхнулася йому!.. Невже ж кінець усім його мріям про блискуче майбутнє?

Такі думки опановували його в хвилини похмурого настрою, особливо з того часу, як Роберта віддалася йому. І справді, вона дівчина не його кола, в усякому разі — не кола Гріфітсів, до якого він усе ще жадібно поривався. Проте, який би настрій у ньому не збуджували статті в "Стар", він усе-таки визнавав, що Роберта мила, чарівна, в неї варто було закохатися за її красу, ніжність, веселу вдачу — властивості і принади, з якими ототожнюється кожне джерело насолоди.

Та Гріфітси і їхні друзі повернулися до міста, і Лікург знову став жвавим, сповненим бурхливої діяльності, яким він завжди бував не менше семи місяців на рік! І Клайд почав ще більше цікавитися життям лікурзького вищого товариства. Які гарні будинки на Уікігі авеню і в найближчих до неї кварталах! Яке незвичайне і принадне життя їхніх жителів! О, коли б йому бути серед них!

РОЗДІЛ XXIII

Одного листопадового вечора Клайд ішов по Уікігі авеню, недалеко від Сентрал-авеню, — відтоді як він переселився до м-с Пейтон, він завжди проходив цими прославленими місцями, йдучи на роботу і з роботи; і тут сталося таке, що призвело до ряду важливих для Клайда і для Гріфітсів подій, яких ніхто з них не міг передбачити. В ці дні Клайд був життєрадісний, — такою є доля честолюбної юності в пору вмирання старого року. В нього добре становище. Його тут усі поважають. І заробляє він досить: після витрат на кімнату і на харчі у нього залишається не менше п'ятнадцяти доларів на тиждень, які він може витратити на себе і Роберту. Це, звичайно, набагато менше, ніж він заробляв у готелі "Грін-Девідсон" або в клубі "Юніон Ліг", але зате тут він не зв'язаний з сім'єю, що її завжди обсідали злидні, як було в Канзас-Сіті, і не страждає від самотності, як у Чікаго. У нього є Роберта, її таємне кохання. І, на щастя, Гріфітси нічого про це не знають і не повинні знати. Проте він не замислювався над тим, як зберегти це в таємниці, якщо виникнуть ускладнення. Йому зовсім не хотілося обтяжувати себе якимись турботами, хіба що найневідкладнішими.

Правда, Гріфітси та їхні друзі не бажали вводити його в своє коло, але дедалі частіше інші значні люди, що хоч і не належали до верхівки тутешнього товариства, були уважні до нього. Саме цього дня (напевно через те, що Клайд з весни став начальником відділу і до того ж Семюел Гріфітс недавно при всіх трохи поговорив з ним) до нього підійшов сам Рудольф Сміллі, один з віце-голів компанії, і люб'язно спитав, чи не грає він у гольф, і якщо грає, то чи не запишеться навесні в клуб Амоскіг, один з двох широко відомих тутешніх гольф-клубів, що міститься за кілька миль від міста. Що це могло означати, як не те, що м-р Сміллі починає бачити в ньому майбутню величину і, подібно до багатьох інших, має намір ставитися до нього, як до людини, що не байдужа для Гріфітсів, хоч і не дуже високо стоїть на фабриці.

Клайд радів, думаючи про це і ще про те, що сьогодні він знову побачиться з Робертою в неї вдома, і до того скоро — об одинадцятій чи навіть раніше, і його хода і рухи стали по-новому швидкі, легкі та веселі. Взагалі, звикнувши трохи до своїх таємних зустрічей, і Клайд, і Роберта, самі того ке усвідомлюючи, стали сміливішими. Не викриті до цього часу, вони вирішили, що й не будуть викриті. Якщо їх побачать удвох, Роберта відрекомендує його як свого брата чи кузена — тієї хвилини цього буде досить, щоб уникнути скандалу. А потім, вирішили вони, щоб уникнути пліток і викриття, Роберта могла б переїхати на іншу квартиру, а там усе піде по-старому. Це легше або, в усякому разі, краще, ніж зовсім не мати можливості зустрічатися. І Роберті довелося погодитися.

Проте саме цього вечора відбулася зустріч, яка спрямувала думки Клайда зовсім в інший бік. Проходячи поблизу першого з найчудовіших особняків на Уікігі авеню (він не мав жодного уявлення про те, хто тут живе), Клайд з цікавістю заглянув крізь високі чавунні грати огорожі на лужок перед будинком, тьмяно освітлений вуличними ліхтарями і вкритий сухим опалим листям, яке шурхотіло і кружляло під поривами вітру. Все тут здавалося непохитно суворим, спокійним, відособленим та чудовим, і Клайд був вражений благородством і багатством цього особняка. Коли він підійшов до головного входу, над яким сяяли два ліхтарі, відкидаючи широке коло світла, великий закритий автомобіль враз спинився біля самих воріт. Шофер зіскочив і відчинив дверцята, і Клайд умить упізнав Сондру Фінчлі, яка визирнула з автомобіля.

— Рушайте до бокового входу, Девід, і скажіть Міріам, що я не можу її чекати, бо їду на обід до Трамбалів, але повернусь на дев'яту. Якщо її немає вдома, залиште цю записку — та якнайшвидше, чуєте?

В її голосі і манерах було щось владне і все ж таки чарівне, що так вразило його минулої весни.

А Сондрі в цей час здалося, що по тротуару йде Гілберт Гріфітс.

— Хелло, гуляєте? — окликнула вона. — Якщо почекаєте хвилинку, я можу підвезти вас. Я послала Девіда з запискою, він зараз повернеться.

Сондра Фінчлі приятелювала з Беллою, визнавала багатство і престиж сім'ї Гріфітсів, проте аж ніяк не почувала симпатії до Гілберта. Він з самого початку був до неї байдужий і залишився байдужим, хоч вона й намагалася кокетувати з ним. Її гордість була вражена. Для неї, гонористої і самозакоханої, це було надзвичайною образою, якої вона не могла простити йому. Вона не терпіла егоїзму в інших і особливо не терпіла гонористого, холодного і самозакоханого брата Белли. Він уже надто високої думки про себе, надто пихатий і зарозумілий, щоб думати про кого-небудь, крім себе. "Фе, який гордий! І що він тільки з себе строїть? Уявляє, що він — страшенно важна персона… Просто Рокфеллер або Морган! І по-моєму, він анітрошечки не інтересний. Мені подобається Белла. Вона дуже мила. Але цей хлюст! Йому, певно, хочеться, щоб дівчата залицялися до нього. Ну, від мене він цього не діждеться!" Так заявляла Сондра завжди, як з нею починали говорити про Гілберта.

З свого боку Гілберт, вислуховуючи Беллині розповіді про вихватки і викрутаси Сондри, звичайно казав: "Що? Це самовпевнене дівчисько? Кого вона тільки з себе удає? І звідки така самовпевненість!"

Але такі вузькі були рамки лікурзького товариства і так мало було великих світу цього, що небагатьом обраним мимоволі доводилося зустрічатися і підтримувати дружні відносини. Ось чому Сондра тепер окликнула Гілберта, — вірніше, того, кого вважала за нього. Вона посунулася трохи, даючи йому місце в автомобілі, і Клайд, який спершу трохи не скам'янів від несподіванки і зовсім розгубився, не знаючи, вірити чи ні своїм вухам, підійшов до машини, усім своїм виглядом нагадуючи породистого собаку, лагідного і трохи смутного.

— О, добрий вечір, — сказав він, скидаючи капелюха і вклоняючись. — Як поживаєте?

Він зрозумів, що це справді та сама чарівна Ссндра, яку він зустрів навесні в дядька і про чиї світські успіхи читав улітку в газетах. І ось вона тут, перед ним, як завжди, чарівна, сидить у чудовому автомобілі і, видно, звертається до нього… Однак Сондра зразу збагнула, що помилилася і що це не Гілберт; на мить вона збентежилась, не знаючи, як вийти з трохи скрутного становища.

— Ах, пробачте! — нарешті сказала вона. — Тепер я впізнала вас, ви — містер Клайд Гріфітс.