Американська трагедія - Сторінка 68

Він вийняв картку з конверта і поцілував рядки, приписані Сондрою. І замість того щоб піти, як звичайно, до Роберти, він вирішив, як і після незабутньої поїздки в автомобілі, трохи пройтися, а потім повернутися додому і рано лягти спати. Завтра, як і того разу, він вигадає яку-небудь причину, — скаже Роберті, що його викликали до Гріфітсів чи до когось із начальства, щоб вислухати доповідь про роботу. Такі наради бували частенько. Після того, що сталося, йому зовсім не хотілося цього вечора бачити Роберту і говорити з нею. Він не міг. Інша думка — про Сондру, про те, що вона цікавиться ним, — була надто принадлива.

РОЗДІЛ XXV

Клайд ані слова не казав Роберті про Сондру, а тимчасом і поблизу Роберти на фабриці, і навіть у неї вдома мимоволі продовжував мріяти про Сондру і про вищий світ, в якому вона бувала. Роберта іноді помічала в ньому якусь розгубленість і відчуженість, наче він у деякі хвилини зовсім забував про неї, і питала себе, що ж так дуже захоплює його останнім часом. А він теж, якщо Рсберта не дивилася на нього, думав… зважував… так, зважував (адже Сондра сама нагадала йому про себе)… а що коли така дівчина, як Сокдра, зацікавиться ним! Як тоді з Робертою? Як? Адже вони тепер стали такі близькі… (Прокляття! Чорт!) І Роберта подобається йому, так, дуже, — а втім, тепер, купаючись у промінні нового світила, він ледве міг дивитися на Роберту, таким сильним було невидиме проміння тієї, іншої. Невже він такий зіпсутий? Чи не гріх бути таким? Його мати сказала б, що гріх. І батько теж, і, можливо, всі, хто правильно міркує про життя. І Сондра Фінчлі, можливо, і Гріфітси — всі.

І все ж… все ж!..

Падав легкий, перший у цьому році сніжок, коли Клайд, у новому циліндрі і білому шовковому кашне (і те й друге йому порадив придбати власник невеликого галантерейного магазина Орін Шорт, з яким Клайд недавно познайомився і який дружньо ставився до нього), з новою шовковою парасолькою для захисту від снігу, прямував до своєрідного, хоч і не особливо показного особняка Трам-балів на Уікігі авеню. Це був давній невисокий будинок без певного стилю, і світло, що пробивалося крізь штори, робило його схожим на різдвяну листівку. Перед будинком навіть зараз, — Клайд прийшов точно на призначену годину, — вже стояло з півдюжини красивих автомобілів різних марок і кольорів. Вигляд цих машин, обсипаних лапатим снігом, примусив Клайда гостро відчути, як багато чого йому невистачає… навряд чи в нього скоро буде досить грошей для того, щоб придбати таку необхідну річ, як автомобіль.

Підійшовши до дверей, він почув голоси, сміх та уривки розмов.

Високий худорлявий служник узяв його капелюха, пальто і парасольку, і Клайд опинився віч-на-віч з Джіл Трамбал, яка, мабуть, чекала на нього: це була ніжна кучерява блондинка, не дуже гарна, але жвава і витончена, в білому атласному платті, з відкритими плечима і руками; лоб її прикрашала діадема.

— Не турбуйтеся називати себе, — сказала вона весело, підходячи до Клайда і простягаючи йому руку. — Я Джіл Трамбал. Міс Фінчлі ще ке приїхала, але я постараюся виконати обов'язок хазяйки не гірше за неї. Пройдіть сюди, тут зібралися майже всі.

Вона провела його через кілька кімнат, які, здавалося, межували одна з одною під прямим кутом.

— Ви надзвичайно схожі на Гіла Гріфітса, адже правда? — сказала вона.

— Хіба схожий? — просто й хоробро сказав Клайд, якому полестило це порівняння.

Стелі тут були низькі. Красиві лампи з розмальованими абажурами пестили м'яким світлом темні стіни. Каміни в двох суміжних кімнатах кидали рожевий відблиск на м'які зручні меблі. Всюди були картини, книги, вишукані дрібнички.

— Трейсі, де ти? Іди сюди! — покликала вона. — Мій брат, Трейсі Трамбал — містер Гріфітс. Містер Клайд Гріфітс — і всі інші,— додала вона, звертаючись до всього товариства, і погляди присутніх зосередилися на Клайді, поки Трейсі Трамбал потискував йому руку.

Клайд, зніяковівши з того, що його уважно розглядають, усе-таки намагався привітно посміхатися. Тут він помітив, що розмови замовкли.

— Прошу не переривати через мене бесіду, — насмілився вій сказати усміхаючись; і майже всі вирішили, що він звик бувати в товаристві і дотепний.

— Я не буду вас підводити до кожного, — сказав Трейсі.— Ми постоїмо тут, і я постараюся вам показати всіх. Ось це моя сестра Гертруда, вона розмовляє із Скоттом Ніколсоном.

Клайд побачив маленьку темноволосу дівчину в рожевому платті з гарненьким, сміливим і пікантним личком; вона кивнула йому. Поруч неї стояв дуже коректний, стрункий рожевощокий юнак, — він теж кивнув Клайдові. За кілька кроків від них у глибокій віконній ніші стояла висока граціозна дівчина із смуглявим невродливим обличчям і розмовляла з широкоплечим молодим чоловіком, трохи нижчим від неї на зріст. Це були Арабелла Старк і Френк Гаррієт.

— Вони сперечаються про недавній футбольний матч, — поясниз Трейсі.— А це Берчард Тейлор і міс Фент з Утіки, і Перлі Хайнс і міс Ванда Стіл, — продовжував він так швидко, що Клайд майже нічого не встигав запам'ятати. — Ну, поки що, мабуть, це все. Ні, ось іще йдуть Грент Кренстон і Ніна Темпл.

Клайд побачив високого молодого чоловіка, чепуристо одягненого, з різкими рисами обличчя і похмурими сірими очима; він вів під руку гарно вбрану повну дівчину в золотистокоричневому платті: навкруг її голови була старанно укладена яснокаштанова коса. Молодий чоловік пройшов на середину кімнати, вигукуючи: "Хелло, Джіл! Хелло, Ванда! Хелло, Ваіінет!" Під ці привітальні вигуки Клайд був відрекомендований їм обом, але вони майже не звернули на нього уваги.

— Ми не думали, що приїдемо, — продовжував Кренстон, звертаючись до всіх відразу. — Ніна не хотіла їхати, але я обіцяв Бертіні і Джіл бути тут, а то я теж не приїхав би. Ми були у Беглі.

Вгадайте, Скотт, хто там був? Ван Петерсон і Рода Халл. Вони приїхали на один день.

— Що ви кажете! — сказав Скотт Ніколсон, як вважати на зовнішність— дуже рішучий і самовпевнений молодий чоловік. (Клайда вражали рішучі й невимушені манери всіх цих людей.) — Чому ви не привезли їх сюди? — продовжував Скотт. — Я з задоволенням побачив би їх обох.

— Не можна було. Вони сказали, що їм треба рано повернутися. А може, вони потім і заїдуть сюди на хвилинку. Ну, а що ж обід? Я розраховував одразу сісти за стіл.

— Але ж ви в домі адвоката, — а хіба ви не знаєте, що вони взагалі їдять не часто? — заявив Френк Гаррієт, невисокий, але кремезний усмішкуватий юнак, дуже вродливий і симпатичний, з рівними білими зубами.

Він сподобався Клайдові.

— Ну, їдять адвокати чи ні, а ми повинні їсти, бо інакше я піду… Чи ви чули, хто буде в команді Корнуела в наступному році?

Студентських розмов про спортивні змагання Гаррієта, Кренстона та інших Клайд зовсім не розумів. Він дуже мало чув про всілякі коледжі, з якими було тісно зв'язане життя цієї молоді. Він був досить розумний, щоб не втручатися в розмови на ці теми, але саме через це одразу відчув себе чужим тут. Ця молодь куди більше знає, ніж він, усі вони вчаться в коледжах. Може, сказати, що він теж був в якій-небудь школі? Колись він чув про Канзаський університет, — це недалеко від Канзас-Сіті. Є ще університет у Міссурі. І він чув, що в Чікаго теж є університет. Чи не можна сказати, що він учився в одному з них, наприклад, в Канзаському, хоча б недовго? Він вирішив, що так і скаже, як його спитають. Але що далі? Раптом його спитають, що він вивчав там? Він дещо чув про математику. Припустімо, що він вивчав математику, — чому б ні?

Та скоро він помітив, що всі юнаки і дівчата надто заняті собою і мало цікавляться ним. Він може бути Гріфітсом, і це може мати велике значення десь в іншому місці, але не тут: тут це само собою розуміється — і тільки. А тому що в цю хвилину Трейсі Трамбал відвернувся — сказати кілька слів Вайнет Фент, Клайд відчув себе самотнім, покинутим і безпорадним. Йому не було з ким поговорити. Але тут до нього підійшла маленька темноволоса Гертруда.

— Наші не можуть не спізнюватися. Отак кожного разу. Якщо призначити о восьмій, вони зберуться о-пів на дев'яту, або о дев'ятій. Так завжди буває, правда?

— Так, звичайно! — відповів вдячний Клайд, намагаючись триматися якнайвеселіше і невимушеніше.

— Я Гертруда Трамбал, — знову відрекомендувалася вона, — сестра он тієї гарненької Джіл, — вона дивилася на нього з сміливою і веселою посмішкою. — Ви вклонилися мені, але ви не знаєте мене. А ми багато чули про вас. — Вона піддражнювала Клайда, їй хотілося трохи збентежити його, якщо пощастить. — Таємничий Гріфітс у Лікурзі, якого ніхто ніде не зустрічає. А я один раз бачила вас на Сєнтрал авеню, та ви цього не знали. Ви входили в кондитерську Річ. Ви любите солодощі?

— Так, люблю, а що? — спитав Клайд; на мить він зніяковів і стривожився, бо цукерки він купував для Роберти. І в той же час він мимоволі почував себе з цією дівчиною трохи простіше і впевненіше, ніж з іншими: вона була зухвала і не дуже приваблива, зате весела, і зараз вона рятувала його від почуття покинутості й самітності.

— Ну, ви це просто так кажете! — вона засміялася і лукаво поглянула на нього. — А я думаю, що ви купували цукерки для якоїсь дівчини. Адже у вас, напевно, є подружка?

— Як?..

Клайд замовк на якусь частку секунди, бо в нього майнула думка про Роберту, і він з тривогою спитав себе, чи не бачив його хто-небудь з нею? І зразу ж подумав: що за смілива, насмішкувата і розумна дівчина ця Гертруда, вона зовсім не схожа на всіх, кого він знав до цього часу. Але вже за мить він додав:

— Ні, в мене нікого немає. Чому ви питаєте?

І знову в нього промайнула думка, а що подумала: б Роберта, якби чула його?

— Але яке запитання! — продовжував він, трохи хвилюючись. — Ви любите дражнити людей, правда?

— Хто? Я? О, ні. Я ніколи нікого не дражню. Але я переконана, що вгадала. Мені подобається іноді ставити такі запитання: цікаво послухати, що скаже людина, коли вона не хоче показати, про що насправді думає.— Вона насмішкувато і задирливо посміхалася, дивлячись Клайдові в обличчя. — Все одно, я знаю, у вас є приятелька, як у всіх вродливих молодих людей.

— А хіба я вродливий? — він злегка посміхнувся, зацікавлений і задоволений. — Хто це каже?

— Нібито ви самі не знаєте? Різні люди.