Американська трагедія - Сторінка 73

Але Клайд бачив, що навіть його надзвичайний подарунок не може розвіяти тугу Роберти, викликану його байдужістю. Його незрадливе кохання було для неї незрівнянно дорожчим від усіх подарунків.

— Подобається? — спитав він, всупереч усьому палко бажаючи, щоб подарунок відвернув її від сумних думок.

— Звичайно, милий, — відповіла Роберта, з інтересом розглядаючи приладдя. — Мої подарунки куди скромніші,— додала вона сумовито, пригнічена крахом усіх своїх планів, — але вони придадуться тобі, і вони завжди будуть з тобою, біля твого серця, а цього я й хочу.

Вона простягнула йому коробочку з металічним вічним олівцем і самописною ручкою; вона вибрала ці речі, думаючи, що вони знадобляться йому в його роботі на фабриці. Якби це було тільки два тижні тому, він гаряче обійняв би її і постарався б утішити в тому горі, якого завдав їй. Але тепер він тільки стояв і думав, як би заспокоїти її, не здавшись при цьому надто холодним, але й не виявляючи звичайної ніжності. І він поспішив висловити бурхливе, але нещире захоплення з приводу її подарунка.

— О, оце чудово, дорога! Саме це мені й потрібно. Ти просто не могла придумати нічого влучніше! Я тепер завжди користуватимуся ними.

Він нібито з величезним задоволенням розглядав олівець та ручку, потім укріпив їх у боковій кишені. І бачачи, як вона стоїть перед ним, сумна і задумлива, — втілення всього, що так спокушало в їхніх минулих відносинах, — він обійняв її і поцілував. Поза всяким сумнівом, вона дуже мила! І коли вона обхопила його шию руками і гірко розплакалася, він пригорнув її до себе і сказав, що їй нема чого журитися: в середу вона повернеться, і все піде по-старому. І одночасно він подумав, що це неправда… Але ж як це дивно, — адже всього якийсь місяць тому він палко кохав її… Дивно, як швид-ко інша дівчина захопила його! І все ж це правда. Роберта, певно., думає, що він кохає її так само, як і раніше, але кохання вже немає й ніколи не буде. І через це він щиро жалів Роберту.

Щось чудне було в його поведінці в цю хвилину. Роберта відчула це в його словах і пестощах: їм невистачало щиросердості. Він був надто неспокійний, поцілунки його надто байдужі, в голосі не чулося справжньої ніжності. До того ж він майже в ту саму хвилину постарався звільнитися з її обіймів і, поглянувши на годинник, сказав:

— Мені вже час іти, люба. За двадцять хвилин третя, а нараду призначено о третій. Я б дуже хотів проводити тебе, але що робити, — побачимося, коли повернешся.

Він нахилився, щоб поцілувати її, і цього разу Роберта остаточно зрозуміла, що його почуття до неї змінилося, охолонуло. Він ласкавий, добрий, та думки його далеко… Вона постаралася зібрати всі свої сили, покликала на допомогу все своє самолюбство, — це почасти удалося їй, — і сказала досить холодно і рішуче:

— Ну що ж, я не хочу, щоб ти запізнювався, Клайд. Іди скоріше. Але я не маю наміру затримуватися вдома надовго. Як ти вважаєш, якщо я повернуся рано в перший день свята, ти зможеш прийти до мене ввечері? Я не хочу спізнюватися в середу на роботу.

— Звичайно, люба, я зайду, — сказав він весело і навіть щиро, певний, що його нікуди не запрошено на цей вечір, і радіючи можливості кинути її зараз. — Коли ти розраховуєш повернутися?

Вона думала повернутися на восьму, і він вирішив, що у всякому разі зможе тоді відвідати її. Він знову вийняв годинника.

— А тепер мені все-таки час, — сказав він і попрямував до дверей.

Занепокоєна, пройнята тривогою за майбутнє, Роберта підійшла

до нього, взяла його за вилоги пальта і, дивлячись йому в очі. благально і настійно сказала:

— Це вірно, Клайд, ти прийдеш, як умовилися, на цей раз ти не підеш іще куди-небудь?

— Не турбуйся, — відповів він. — Адже ти знаєш мене. А вчора я нічого не міг поробити, люба. Але у вівторок я прийду напевно.

Клайд поцілував її і поспішив піти, — він почував, що, можливо, поводився не зовсім розумно, але не уявляв собі, як же треба було діяти інакше. Коли мужчина хоче розірвати свої взаємини з дівчиною, як він тепер, думав Клайд, йому треба бути тактовним і навіть почасти дипломатом. Він не дуже вміло це зробив: мабуть, є якийсь кращий спосіб… Та його думки вже линули до Сондри. Вони разом зустрічатимуть Новий рік у Скенектеді, і тоді він зможе з'ясувати, чи так вона зацікавлена ним, як здавалося вчора.

Коли Клайд вийшов, Роберта підійшла до вікна і стомлено й сумно подивилася йому вслід, думаючи про свою долю. А що коли він розлюбить її? Вона все віддала йому. Від нього, від його ставлення до неї залежить її майбутнє. Невже вона уже набридла йому і він більше не хоче її бачити? Жахливо, якщо так! Що ж тоді робити? Навіщо вона віддалася йому, навіщо так швидко і легко поступилася перед його настійними вимогами?

Вона поглянула на голі, обсипані снігом гілки дерев і зітхнула… Свята! їхати додому в такому настрої… До того ж Клайд посідає таке становище в тутешньому товаристві… Там стільки блиску, стільки розваг, а що вона може запропонувати йому?

Вона сумно похитала головою, глянула на себе в дзеркало, потім уклала свої речі та подарунки, які везла рідним, і вийшла з дому.

РОЗДІЛ XXIX

Після Лікурга, після товариства Клайда, Більц і його околиці й ферми, подібні до грибів, справили на Роберту гнітюче враження: все тут було надто пов'язане із злиднями та нестатками, і через це блідли почуття, природні для людини, яка знову бачить рідні місця.

Зійшовши з поїзда біля похмурого старезного будинку, що був замість вокзалу, Роберта побачила свого батька: він був одягнений у те саме старе зимове пальто, яке носив десятки років, і чекав на неї з старою, але ще міцною бричкою, в яку був запряжений кінь, такий самий кістлявий і змучений, як він сам. Батько завжди здавався Роберті стомленим і нещасним. Обличчя його проясніло, коли він побачив свою улюбленицю Роберту, і він весело заговорив з нею; вона вилізла на бричку, сіла поруч нього, і вони вирушили в дорогу; шлях, що веде до ферми, був вибоїстий, покручений, брудний, хоча в цей час чудові автомобільні шосе всюди вже стали звичайним явищем.

По дорозі Роберта мовчки відзначала кожний поворот, кожне дерево, кожну знайому прикмету. Але думки її були сумні. Все навколо наганяло смуток. Батько був хронічно хворий і нездатний вести сільське господарство, а молодший брат Том і мати не тямили в цьому і не могли допомогти по-справжньому — і ферма, як і раніше, була для сім'ї важким тягарем; багато років тому її було заставлено за дві тисячі доларів, і цей борг ніяк не могли сплатити. Димар з північного боку по-старому потребував лагодження, східці ще більше осіли, стіни, огорожі і будівлі на подвір'ї цілком відповідали всьому іншому, хоч тепер усе це й здавалося дещо красивішим під сніговим покровом зими. Навіть меблі були все ті самі — всілякий старий мотлох.

Тут на неї чекали мати, молодша сестра і брат; вони нічого не знали про її справжні відносини з Клайдом (його ім'я тут — пусте місце), і всі вважали, що вона щиро радіє, що повернулася додому і знову побачить їх. А вона думала про все, що з нею трапилося, про дивну й непевну Клайдову поведінку, — і на серці в неї ставало дедалі важче.

Власне, якщо не зважати на всі свої очевидні успіхи останнім часом, вона зганьбила себе, і повернути ій честь могло б тільки одруження з Клайдом; без цього батьки ніколи не змогли б зрозуміти й схвалити її поведінку. Замість того щоб допомогти рідним поволі й скромно досягнути кращого становища, вона може завдати їм шкоди, вкрити ганьбою добре ім'я родини. Усього цього було досить, щоб Роберта зовсім підупала духом: думка про це гнітила й мучила її.

Ще прикрішою і тяжчою була думка, що ілюзії, зв'язані з Клайдом, не дозволяють їй бути відвертою ні з ким, навіть з матір'ю. Роберта побоювалася, як би мати не визнала, що вона в своїх мріях піднеслася надто високо. Крім того, мати могла поставити такі питання про її відносини з Клайдом, на які нелегко було б відповісти.

І в той же час, якщо вона не знайде людини, якій можна цілком довіритися, всі її тривоги і сумніви повинні залишитися таємницею.

Поговоривши кілька хвилин з Томом і Емілією, вона пройшла в кухню, де мати господарювала, готуючись до свята. Роберта хотіла попередити матір, сказати кілька слів про ферму і про своє життя в Лікурзі, та коли вона ввійшла, мати, поглянувши на неї, заговорила перша:

— Ну як, Боббі, задоволена, що повернулася?.. Напевно, тепер у селі тобі все здається жалюгідним порівняно з Лікургом, — з сумом додала вона.

Вона оглянула дочку захопленим поглядом — і з цього погляду, і з тону матері Роберта зрозуміла, що мати вважає її становище в місті дуже завидним. Роберта швидко підійшла до неї і гаряче її обійняла.

— Ах. мамонько! — вигукнула вона. — Найкраще місце в світі — там, де ти! Ти ж знаєш!

Замість відповіді мати тільки подивилася на неї добрими, ласкавими очима і погладила по плечу.

— Ну. Боббі,— сказала вона лагідно, — ти добре знаєш, як я тебе люблю.

Щось у голосі матері нагадувало Роберті довгі роки, коли вони ніжно любили і чудово розуміли одна одну — розуміли не тільки через те, що взаємно бажали щастя одна одній, а й через те, що завжди до цього часу чистосердо ділилися всіма своїми почуттями і настроями. Цей спогад розчулив Роберту мало не до сліз. Її горло стиснулося, і очі зволожилися, хоч як намагалася вона приховати своє хвилювання. їй жагуче хотілося все розповісти матері. Але, піддавшись своєму коханню до Клайда, скомпрометувавши себе, вона сама спорудила між собою і матір'ю перепону, яку — тепер вона бачила це — було нелегко зруйнувати. Тут, у провінції, звичаї були надто суворі,— навіть її мати не була винятком.

Роберта вагалася якусь мить: їй хотілося швидко і виразно описати матері всю скрутність свого становища і дістати якщо не допомогу, то співчуття. Але вона сказала тільки:

— Як би мені хотілося, щоб ти весь час була зі мною в Лікурзі, мамо! Може…

Роберта спохватилася, почувши, що заговорила надто одверто. Вона мало не призналася, що коли б мати була з нею в Лікурзі, вона зуміла б, мабуть, устояти проти наполегливих вимог Клайда.

— Так, я вірю, що тобі невистачає мене, — відповіла мати. — Але все-таки тобі краще жити в місті, адже правда? Ти ж знаєш, як нам тут живеться.