Американська трагедія - Сторінка 74

А там у тебе робота, яка тобі подобається. Хіба я помиляюся?

— Так, робота досить добра. Мені подобається. Я дуже рада, що можу трохи допомагати вам, але ж не дуже добре жити одній…

— А чому ти пішла від Ньютонів, Боббі? Хіба Грейс така вже нестерпна? Я думала, що ви товаришуватимете.

— Спочатку так і було, — пояснила Роберта, — тільки в неї зовсім немає знайомих молодих чоловіків, і вона страшенно ревнувала мене до кожного, хто був хоча б трошечки уважний до мене. Я нікуди не могла піти одна: вона неодмінно хотіла скрізь бувати разом зі мною. Ти ж розумієш, мамо, дві дівчини не можуть гуляти з одним молодим чоловіком…

— Розумію, Боббі,— засміялася мати і додала — А хто ж він?

— Містер Гріфітс, мамо, — сказала Роберта після хвилинного вагання. Наче від раптового спалаху світла, вона яскраво побачила, яке незвичайне це знайомство, який разючий контраст з тутешнім буденним маленьким світом… Хоч які б були побоювання Роберти, сама тільки можливість з'єднати своє життя з життям Клайда була чудова. — Але ти нікому не називай це ім'я, — додала вона, — він не хоче, щоб про це знали. Його рідні дуже багаті, розумієш? Їм належить фабрика, тобто його дядькові. Але на фабриці є таке правило, що ніхто із службовців — ніхто з начальників — не повинен заводити знайомство з робітницями. Він ні з ким і не знайомиться. Але він кохає мене, а я — його. Це інша справа. І потім я хочу перейти на інше місце, тоді ці правила не стосуватимуться нас. Тоді нам можна буде не критися, що ми знайомі.

Роберта тут же подумала, що тепер усе це, мабуть, не зовсім вірно. Клайд останнім часом так змінив своє ставлення до неї, а вона віддалася йому так необережно, не діставши від нього обіцянки одружитися… Можливо (це було поки що тривожне, невиразие побоювання), можливо, він не дозволить їй говорити про їхню близькість не тільки тепер, але ніколи! І якщо він розлюбить її і не одружиться, вона теж не захоче, щоб хто-небудь знав про це. В яке жалюгідне, важке і ганебне становище поставила вона себе!

А м-с Олден, довідавшись так випадково про дивний і, як видно, потайний характер цього знайомства, була не тільки стривожена, а й збентежена: вона дуже турбувалася про щастя Роберти; щоправда, говорила вона собі, Роберта така гарна, чиста та обережна дівчина, — найкраща з її дітей, найменш егоїстична і найрозумніша, — але все можливо… Та ні, навряд чи хго-небудь може легко обманути і зганьбити її. Вона дуже скромна і порядна дівчина. І м-с Олден спитала:

— Так ти кажеш, він родич власника фабрики, містера Семюела Гріфітса, про якого ти писала?

— Так, мамо, племінник.

— Цей молодий чоловік служить на фабриці? — із здивуванням спитала мати.

Вона не розуміла, як могла Роберта привабити людину, що посідає таке значне становище, бо з самого початку не мала сумніву, що він — член родини Семюела Гріфітса, власника фабрики. Це вже само по собі викликало тривогу. Звичайні наслідки таких відносин завжди й скрізь однакові, і тому, природно, вона дуже боялася за Роберту. І все ж їй здавалося, що дівчина з красою і практичністю Роберти, мабуть, зуміє без шкоди для себе підтримати це незвичайне знайомство.

— Так, — просто відповіла Роберта.

— А який він, Боббі?

— Він надзвичайно милий! Такий вродливий, і такий люб'язний зі мною! Моя робота була б зовсім не така приємна, коли б він не був добре вихований. Він уміє поставити всіх цих дівчат на місце. Він племінник голови компанії, розумієш, і тому робітниці дуже поважають його.

— Ну, це й справді дуже добре. Краще працювати у добре вихованих людей, ніж у хтозна-яких хазяїв. Я пам'ятаю, ти була не дуже задоволена роботою в Тріпетс-Мілсі… Я ти часто бачишся з ним, Боббі?

— Так, загалом часто, — відповіла Роберта, злегка червоніючи від думки, що вона не може бути цілком одверта і щира з матір'ю.

М-с Олден помітила, що дочка зашарілась, і, вважаючи, що це зніяковіння, спитала, піддразнюючи:

— Видно, ти дуже кохаєш його?

— Дуже, мамо, — просто і щиро відповіла Роберта.

— А він? Він кохає тебе?

Роберта відійшла до вікна. За вікном, на схилі, який вів до колодязя і до найродючішого поля ферми, простягалися напівзруйновані будівлі — їхній вигляд більше, ніж будь-що інше навколо, промовляв про жалюгідне матеріальне становище сім'ї. Справді, за останні десять років ці будівлі стали символом злиденності і невмілого господарювання. В цю хвилину, сумовиті, засипані снігом, вони уособлювали в очах Роберти цілковиту протилежність усьому, про що вона мріяла. І не дивно, що все, до чого її вабило, втілювалося в Клайді. Похмурість і руйнування протилежні щастю, як успіх — невдачі в ко^ ханні. Якщо тільки він кохає її і вивезе звідси, тоді, можливо, і мати буде вільна від цього тяжкого суму. Та якщо він не кохає, то наслідки її пристрасних і, можливо, оманливих мрій упадуть не тільки на її голову, а й на голову рідних і насамперед матері. Роберта не знала, що сказати, і, нарешті, відповіла:

— Він каже, що кохає.

— Як ти думаєш, він має намір одружитися з тобою? — спитала м-с Олден боязко і вичікуюче, бо вона любила Роберту найбільше з усіх дітей і покладала на неї всі свої надії.

— Знаєш, що я тобі скажу, мамо…

Фраза залишилася незакінченою, бо цієї хвилини забігла Емілія, гукаючи:

— Гіф приїхав! В автомобілі! Напевно, його хто-небудь підвіз, і в нього якісь великі пакунки!

І слідом за тим у кімнату ввійшов Том із старшим братом; Гіф був у новому пальті — перший результат його служби в "Дженерал електрік" у Скенектеді. Він ласкаво привітався з матір'ю і з Робертою.

— Гіфорд, ти? — вигукнула мати. — А ми не чекали тебе раніше від дев'ятої. Як це тобі пощастило приїхати так рано?

— Я й сам не думав, що так вийде… Я зайшов до містера Ріріка в Скенектеді, і він запропонував мені поїхати разом з ним. Знаєш, — звернувся він до Роберти, — старина Майєрс добудував, нарешті, другий поверх свого будинку. Мабуть, ще через якийсь рік буде готова й покрівля.

— Напевно, — погодилась Роберта, пригадуючи свого давнього знайомого по Тріпетс-Мілсу.

Тим часом вона взяла у брата пальто і віднесла пакунки на обідній стіл.

— Руки геть, Ем! — крикнув Гіф молодшій сестричці, яка з цікавістю почала розглядати пакунки. — До завтрашнього ранку нема чого їх чіпати. А хто-небудь уже зрубав ялинку? Минулого року це входило в мої обов'язки.

— І цього року теж, Гіфорд, — сказала мати. — Я звеліла Томові почекати на тебе, ти вже завжди вибереш гарну ялиночку.

В цей час у кухню зайшов батько з оберемком дров; його виснажене обличчя, гострі лікті і коліна являли собою різкий контраст з бадьорим виглядом і стрункістю молодих Олденів. Роберта помітила це, коли він, усміхаючись, спинився перед сином. Як би їй хотілося, щоб усі вони стали, нарешті, щасливі! Схвильована, підійшла вона до батька і обняла його.

— А дід Мороз приніс дещо моєму татусеві, і, напевно, це йому сподобається, — сказала вона.

Це був непромокальний плащ на темночервоній картатій підкладці; Роберта знала, що в ньому батькові буде тепло працювати надворі, і з нетерпінням чекала ранку, щоб віддати йому свій подарунок.

Потім Роберта наділа фартух, щоб допомогти матері готувати святкову вечерю. Більше вони ані хвилини не залишалися одні і не могли поговорити про те, що так цікавило обох: про Клайда. Лише через кілька годин Роберта, нарешті, вибравши хвилину, зуміла шепнути матері:

— Тільки ти нікому нічого не кажи, мамо. Я обіцяла йому мовчати, і ти теж мовчи.

— Ні, голубко, я нічого не скажу! Хоча, по-моєму, це дивно. Але, я сподіваюся, ти знаєш, що робиш. Ти вже досить доросла, щоб подбати про себе. Правда, Боббі?

— Ну, звичайно. І ти не повинна турбуватися про мене, мамонько, — додала вона, помітивши, що по любимому обличчю матері промайнула тінь — не те щоб недовір'я, а тривоги. Треба бути обережнішою, не треба непокоїти матері: вона має без цього чимало клопоту.

Другого дня вранці приїхала сестра Агнеса з чоловіком, і почалися нескінченні розповіді про їхнє життя в Гомері, про матеріальні та громадські успіхи. Сестра була не така гарна на вроду, як Роберта, і Фред Гейбл, її чоловік, був аж ніяк не таким мужчиною, яким Роберта могла б коли-небудь зацікавитись. Але після всіх тривожних думок про Клайда вигляд Агнеси — спокійної, любимої і задоволеної всім тим скромним благополуччям, яким зумів оточити її цей посередній чоловік, — знову збудив у Роберти пригніченість і сумніви, що турбували її з учорашнього ранку. Чи не краще, думала вона, вийти заміж навіть за такого неенергійного і непринадного, але постійного в своїх почуттях чоловіка, як Фред Гейбл, ніж опинитися в такому ненормальному становищі, в якому опинилася вона тепер через свої відносини з Клайдом? Гейбл жваво розповідав про те, чого вони з Агнесою досягли за цей рік, що минув з часу їхнього весілля. Він відмовився від посади учителя в Гомері і став співвласником невеликої книжкової і паперової крамниці. Це путнє діло, найбільше прибутків вони мають від продажу іграшок та содової води. Якщо все піде гаразд, Агнеса зможе майбутнім літом заново обладнати вітальню. Фред уже купив їй на різдво грамофон. На доказ свого добробуту вони привезли всім Олденам непогані подарунки.

Гейбл захопив з собою лікурзьку газету "Стар" і за сніданком, незвичайно пізнім через гостей, читав різні новини про Лікург (у цьому місті жила сім'я його компаньйона).

— Я бачу, в вашому місті життя вирує,— сказав він Роберті.— От "Стар" повідомляє, що Компанія Гріфітс дістала замовлення на сто двадцять тисяч комірців з одного тільки Буффало. Певно, вони здорово загрібають гроші.

— У моєму відділі завжди багато роботи, — обізвалася Роберта. — Вже не знаю, добре йдуть справи чи погано, а ми завжди однаково заняті. Мені здається, на фабриці справи завжди добрі.

— Щастить же цим фабрикантам, — сказав Гейбл. — їм нема про що турбуватися. Мені казали, що вони будують в Іліоні нову фабрику для виробництва сорочок. Ти що-небудь чула про це?

— Ні, не чула. Може, це інша фірма.

— До речі, як звуть цього молодого чоловіка, що завідує вашим відділом? Ти казала, здається, що він теж Гріфітс? — спитав він, перегортаючи аркуш газети і проглядаючи хроніку життя лікурзько-го товариства.

— Так, його звуть Гріфітс, Клайд Гріфітс.