Герої пустинних горизонтів - Сторінка 30

Ось що жахливіше за вбивство—усвідомлення цієї.необхідності!

— Вони могли б обійтися без цієї ідіотської різанини.

Без крові. Ви ж самі казали це і планували, щоб було без крові.

— Я казав! Я планував! Ви не розумієте, що я тільки спрямовую їх до мети, а потім вони звіріють, і ними керує вже інстинкт, а не я. Та ви на себе подивіться. Адже ви самі в кіпті й крові, самі ще не охолонули після бою. І ви вбивали в ім'я навіть не своїх, а чужих вам ідей. А ви ще кажете, що кочовики кровожерні. Від вас самого тхне кров'ю!

Сміт не погоджувався. Він засмучено похитав головою і раптом вигукнув:

— Подивіться! Подивіться туди!

Очима, в яких було обвинувачення, він вказував на іншого пораненого. Цього араба обпекло під час пожежі наметного городка. Він був до того знівечений, що неможливо було навіть впізнати, бахразець він чи кочовик, і Гордон з Смітом думали, що він мертвий. Але раптом араб застогнав, видимо, в страшному болі. Він лежав на боці, немов дитина, що забилася.

— Вас лякає лише факт смерті й страждання,— промовив Гордон, підходячи до пораненого.— Тому ви ніколи не зазнаєте справжніх мук.

Він витяг пістолет і застрілив пораненого, приставивши дуло до голови. Не дивлячись на убитого, він повернувся до Сміта, тримаючи пістолет у руці, як щось бридке.

— В самій смерті немає нічого жахливого,— похмуро промовив Гордон.— Як і в неминучості її. Необхідність убивати— ось де справжнє зло.

Сміт пішов геть, мало не ридаючи. Поведінка Сміта не розгнівала, а скоріше пригнітила й збентежила Гордона, бо Гордону чомусь хотілося, щоб на цей раз механік зрозумів його. Проте, коли й маленький Нурі надумав скаржитись, Гордону урвався терпець.

Хлопчик підійшов до нього із стражденним виразом на обличчі. Скільки тих людей плаче від болю, сказав він, скільки їх благає допомоги. Нурі в розпачі смикав Гордона за руку.

— Іди, допоможи їм. Зроби що-небудь. Подивись... Поле битви було всіяне трупами людей. Вони лежали

тут і там маленькими, жалюгідними купками.

— Бачиш, Гордон? Бачиш, що ми наробили?.. Гордон напустився був на маленького кочовика, але лагідне, нещасне обличчя Нурі ображено скривилося, і вже тихо, без крику англієць стомлено промовив:

— І ти туди ж, м'яконосий? І ти хочеш перекласти на мене свою гризоту?

— О, ні, повелителю! Тільки подивися, що ми наробили!

— Хіба я не бачу?—скрикнув Гордон. — Ти от що, хлопче: якщо тобі вже так хочеться поплакати, то забирайся куди-небудь далі і рюмсай там. Іди в пустиню і скигли там перед своїми верблюдами.

Нарешті маленький Нурі поцілував йому руку й попросив вибачення, і Гордон одіслав хлопчика з наказом розшукати Мінку та подбати про залишених без догляду верблюдів.

Посланці Гордона вже вирушили назустріч Гаміду, щоб поквапити принца — бо в Бахразі могли щохвилини довідатися про втрату аеродрому й кинути на повстанців літаки (якщо вони ще були в королівстві) або рушити з кордону великі військові з'єднання. Гордон вирішив тим часом розташувати своїх воїнів та поранених в укриттях. Для цього треба було покласти край розгардіяшу, що був навколо,— і зробити це якомога скоріше, бо Гордон відчував, що пригніченість вкидає його в якесь заціпеніння, позбавляє решток енергії. Звичайно, нічого було й думати про те, щоб примусити озвірілих арабів ходити зараз коло поранених; однак, в цій справі міг би допомогти Фрімен (залишаючи Ваді, кочовики взяли його з собою — так було вірніше).

Гордон застав Фрімена вже за роботою — той докладав одчайдушних зусиль, щоб влаштувати пункт першої допомоги біля будинків у верхній частині аеродрому. Фрімену допомагав Мустафа, збирач податків. Вони клали поранених рівними рядами на залитій кров'ю, слизькій веранді офіцерської їдальні. Фрімен діяв з вправністю, а Мустафа з похмурою жалісливістю, так що поранені зітхали разом з ним й нарікали на долю разом з ним. "Мустафа гоїть поранені душі, а Фрімен гоїть поранені кінцівки", подумалося Гордону, і, відчувши, нарешті, що заспокоюється, він посміхнувся своїм думкам.

— Ах, це ви!—із справді англійською гидливістю промовив Фрімен, побачивши Гордона.— Будь ласка, пришліта до мене на допомогу кількох ваших звірів. Це ж щось жахливе Яка бойня! І це ваша Справа, Гордон?

Ще ніколи в житті Гордон не відчував такого бажання вбити людину. Убити з особистих мотивів, щоб угамувати свою лють. Навіть Азмі не збуджував в ньому такої злоби, бо Азмі не посягав на його совість. Гордон міг стерпіти закидки від своїх, але зносити їх від Фрімена! Ненависть захлеснула його.

— Які у вас чистенькі англійські ручки!— процідив він і обізвав Фрімена брудною тварюкою.— Скільки в Аравії англійців, отаких як ви, Фрімен, що копошаться в арабській політиці, плетуть лихі інтриги й з щенячим захватом граються в романтику, розпоряджаючись життям арабів! Граються, граються, граються!— закричав він.— Од вас ніколи не почуєш брудного слова. Ви ніколи не тримаєте в руці пістолета. Але весь час ллється десь кров, і це — завжди справа ваших рук. Все це ви наробили, на вас падає ця кров. І якщо я пролив її, я, то все ж краще бути винним у вбивстві всіх цих людей, ніж мати на совісті ту безліч смертей і вбивств, які заподіяли ви, не забруднивши рук.— Це порівняння раптом викликало в ньому таку відразу, що він закричав Фрімену, аби той залишив пораненого бахразця.— Не торкайтеся їх! Краще хай вони вмирають! Забирайтесь звідси, Фрімен, поки я не додав до вашого рахунку ще одну смерть — вашу власну!

У Гордона в руці все ще був англійський пістолет, і зараз дуло його тремтіло.

— Я радий, що у вас в руці пістолет, Гордон,— спокійно промовив Фрімен.—Він—символ ваших переконань, і краще я зараз загину від нього, ніж хоч на дюйм перед ним відступлю.— Він обернувся, щоб й далі робити свою милосерду справу. Презирство було навіть в його спині.

Гордон зважив пістолет в руці, немов набираючись рішучості для справжнього подвигу, але тільки похитав головою й промовив:

— Мені не хочеться паскудитись об вас, Фрімен. Вам, мабуть, уготована інша доля.

І, вибухнувши майже істеричним сміхом, він залишив милосердого Фрімена.

Гордон виїхав за межі аеродрому, в пустиню, щоо розшукати Бекра, Алі й двадцять-тридцять інших кочовиків, які ще ганялися за недобитками бахразьких охоронників та льотчиків. Опинившись в пустині, він одразу ж переконався, що вороги вже не зможуть заново набратися сил. Бахразці переховувалися поодинці, і в них уже не було зброї; коли ж в окремих місцях вони робили спроби зібратися докупи, Бекр та Алі з своїми дружками налітали на них і розганяли, як овець. Для цих професіональних сіячів смерті таке заняття було нічим іншим, як улюбленим спортом, розвагою. Найменш їх приваблювала здобич, бо в кожного вже було по десятку гвинтівок і по цілому набору різних шинелей, картузів та черевиків. Однак ця шалена розвага поступово переходила в жорстоке молодецтво, і Гордон наказав кочовикам повертатися до аеродрому. Досить було ганяти ворогів, які не хотіли воювати!

Бродяги послухались його, бо й так уже стомилися й наситилися; один тільки Бекр ще ніяк не міг вгамуватись. Він хвастовито вимахував шаблею, якій віддавав перевагу перед будь-якою гвинтівкою, і, захлинаючись, горлав, що порішив нею сто ворогів. "Ні, тисячу!" кричав він, і йому все ще було мало. Алі мав ще більший успіх, ніж його напарник. З сотень гвинтівок, що валялися в пустині, він вибрав собі найкращу й орудував нею. (Остаточний вибір він зробив тільки після того, як відкинув двадцять інших гвинтівок, спочатку випробувавши їх на живих мішенях з різних відстаней. Алі був задоволений і тому досить-таки охоче скорився наказові Гордона. Щодо Бекра, то він, сидячи на верблюді, так пручався і протестував, що англійцеві довелося тягти його верблюда за недоуздок аж до самого аеродрому.

Коли Гордон, таким чином, відновив порядок і дисципліну, на аеродромі в супроводі шести воїнів Гаміда з'явився Зеїн аль-Бахразі, який їхав сюди з наміром запобігти зайвому знищенню своїх земляків. Перед тим, як знайти Гордона, Зеїн проїхав полем битви, повз трупи... Він не заговорив до англійця, зустрівшись з ним. Жодного слова привітання, жодного слова про вбивство його братів. Гордон був боляче вражений — тяжке мовчання Згї-на, гірке здивування в його запалих очах говорили йому, що він учинив страшний злочин. Ця мовчазність бахраз-ця гостро віддавалася в серці Гордона, а Зеїн ставав дедалі більш похмурим і засмученим, бо перед його очима розгорталися нові й нові наслідки жахливого кровопролиття. Гордон співчував йому, бо знав, що загибель сол-датів-революціонерів викликала в Зеїні таке ж саме відчуття болю й втрати, як і загибель кочовиків — в ньому самому.

— Невже ця різанина потрібна тобі, щоб довести, що ти — кочовик?—гірко промовив Зеїн, коли він уже не в силі був дивитись на своїх полеглих братів. Його слова були пойняті смутком й навіть розчаруванням в Гордоні. Але в них не було докору.— О, коли б ти якийсь час почекав!— додав він сумно.

— Почекав чого? Хіба Гамід міг з певністю розраховувати на твою допомогу?

Зеїн похитав головою

— Я міг би запобігти цій бойні.

— Думаєш, я б не запобіг їй, коли б міг?

Зеїн не ворухнувся — тільки очі його проникливо зазирнули в очі Гордона, щоб побачити, чи є в них правда. В погляді самого Зеїна був нескінченний жаль, жаль, жаль... Він повірив несподіваному й розпачливому вигуку англійця, бо побачив в його очах благання: "Зрозумій мене!" І в цю мить Гордон відчув, що бахразець може йому простити майже все — так глибоко вони зуміли зазирнути в душі один одному, зрозуміти один одного. До цього привело їх схрещення їхніх фатумів. Докір Зеїна породив печаль, що осіла в серцях о§ох...

— Ти дієш на відчай душі, Гордон,— повільно промовив бахразець.— Надто багато в тобі від бездумного кочовика. В усе ти вкладаєш запал. Не слід тобі бути таким, брате.

Гордон зробив останню спробу захиститися:

— Я діяв на відчай душі, бо кочовик може досягти перемоги лише через свою одчайдушність. Ти знаєш про це. І ти знаєш, що в нас немає часу співчувати трагедії твого Бахразу.

Але ніякого виправдання тут не могло бути, і Гордон відчув, що його двійник начебто перевищив його. Він міг би знехтувати праведний гнів Зеїна, відповісти на нього ущипливим сміхом, але — що з того? Гордон відчув, що назавжди втратив почуття своєї вищості над бах-разцем.

Зеїн разом з Мінкою та маленьким Нурі поїхав у пустиню, щоб зібрати рештки бахразьких солдатів і привезти їх до аеродрому — там вони були в більшій безпеці.

Гордон з нетерпінням чекав Гаміда, побоюючись, що Азмі-паша розпочне наступ раніше, ніж підійде військо принца.

Англієць знав, що Гамід десь тут недалеко.