Герої пустинних горизонтів - Сторінка 83

Але в цю мить я побачив, що він дивиться на мене, а не на принца.

Не знаю, що саме обернуло його проти мене. Можливо, навіть у своїй нестямі він все ж боявся Гаміда. А можливо, — і це вірніше — він давно вбачав у мені джерело найгіршого впливу на Гаміда й справжню причину, що спонукала принца напуститися на своїх друзів й братів. Що б там не було, я подивився на Саада, він на мене, і в цю мить (треба сказати, в ній було щось комічне) я зрозумів, що настав мій час.

Я був озброєний, але тепер зброя була ні до чого. Більш того, я знав, що коли він кинеться на мене зараз, я не захищатимуся. Я не проллю й краплинки кочов-ницької крові, навіть якщо йтиметься про моє життя. До того ж я був надто стомлений.

Все це тривало лише кілька секунд, і лише ми двоє знали, що має статись, бо бачили це в очах один одного, в поглядах, сповнених страшної, напруженої ненависті. А потім він стрибнув до мене, стискаючи в руці срібну рукоятку кинджала й закликаючи аллаха в свідки моєї смерті.

Я залишився живим лише завдяки цьому заклику до аллаха. Гамід вчасним рухом ухопив брата за руку саме в ту4 мить, коли він метнувся до мене в ідіотському випаді.

Принц ударив Саада з такою силою, що той скрикнув від болю. Вже це саме по собі було погано, але ще гірше було те, що Саад зняв після цього несамовиті зойки, і іменем його померлого батька почав закликати віру і небо в свідки того, що рідний брат ударив його, захищаючи гяура.

Так, це була неприємна історія, і справа повернула зовсім не погане, коли Гамід розпустив Раду, зробивши таким чином усіх присутніх причетними до цього інциденту. Він звелів усім забиратися геть, вигукуючи, в свою чергу, що чесними є тільки аллах та його найнікчемніші слуги, а всі інші — злодії, вбивці, інтригани й сліпі, сліпі дурні.

Але при цьому Гамід зберігав абсолютний спокій, і, коли радники почали залишати намет, він замовк. На якусь мить мені здалося, що він чекає, щоб хто-небудь наблизився до нього й доторкнувся до його рукава, але жодний з присутніх не виявив достатньої прихильності.

чи сміливості, чи догадливості, щоб підійти до Гаміда й покартати його за зайву різкість. Жодний — за єдиним винятком.

Бідолаха Юніс Ібрагім, батько Фаг'да, юного камра, чиє серце вирізав Азмі-паша, не пішов з іншими. Він наблизився до Гаміда, поцілував його рукав, зітхнув і заплакав. Бідолаха Юніс завжди був великим любителем порюмсати з того часу, як бахразці покарали його за участь у першому Повстанні, прогнавши по вулицях голим і закутим у кайдани. Здебільшого він плаче від жалю до самого себе, і тому сльоза, що зараз скотилася по його щоці, була не така вже й цінна чи підбадьорлива.

Проте цією сльозою він спокутував всі довгі роки своєї заляканості й боягузтва — спокутував сторицею, бо не залишив зараз Гаміда на самоті. Я знав, що старий ненавидить Азмі за те, що той замордував Фаг'да, і я знав, що ця ненависть преобразила його (я побачив це під час сніданку у Фрімена), але я ніколи не відчував прихильності до старого: він був надто грубий, надто розчавлений, надто заплямований своєю колишньою посадою сільського старости. Я любив його сина, бо Фаг'д прагнув завжди й у всьому бути благородним. Фагд любив Гаміда і був відданий нашій Справі — відданий до смерті. І він любив свого батька і потрапив у лабети катів, коли їхав на допомогу старому.

Отже, поки котилася сльоза бідолахи Юніса, колесо історії завершило ще один оберт. Понад двадцять років тому, коли бахразці надломили Юніса й зробили з нього нікчемного селянина, вони також надломили й хребет першого Повстання. А тепер цей жест Юніса став якоюсь ознакою справжньої перемоги Гаміда. І досі ніщо — навіть захоплення нафтопромислу — не давало мені такого відчуття перемоги, як жест, яким Юніс доторкнувся до рукава Гаміда.

Звичайно, я знаю, що ми перемогли; адже лише зараз починаються справжні ускладнення — і не тільки для мене, а й для всіх нас. Ми вскочили у паскудну халепу.

Але тут я знов повинен зупинитись, бо поки я писав, денне світло майже згасло. До того ж незабаром я вирушаю в путь — разом з Гамідом до табору Зеїна. Він тут зовсім недалеко, проте мені чомусь здається, що передо мною лежить пекельно пустий величезний простір — я твердо знаю, що на цей раз їду, іцоб востаннє прислужитися Повстанню".

"Perdo! Perdol Perdo! *

Зараз, коли я пишу це, табір Зеїна й все інше вже залишилося позаду. Попереду — кілька годин їзди, і рано-вранці — нафтопромисел. Мої супутники влаштувалися на годинний перепочинок і сплять. Але навіщо мені тепер сон? Я ніколи ще не відчував такого презирства до цих годин чорного провалля, під час яких не діють ні розум, ні почуття. Кожна мить свідомості стає тепер для мене делалі більш і більш дорогоцінною.

Наскільки я пам'ятаю, я розстався з тобою кілька днів назад (у цьому шаленому бігу своїх думок) біля намету Гаміда. Шкода, що я не залишився там біля входу в намет. Шкода, що поїхав, що Гамід узяв мене з собою на побачення з його міським союзником. У таборі того союзника я втратив усе.

А втім, це не зовсім так, бо я знайшов там Фрімена (його спіймали солдати Зеїна; тепер я везу його з собою). І це підводить мене до листа, якого Фрімен привіз мені від тебе, Тесса, і який потрапив до моїх рук раніше, ніж оцей поганець.

Якими дурними ми з тобою були, Тесе! І як пізно ми намагаємося виправити наші помилки... Чи вдасться це нам? Я не смію думати про це зараз; але я вклеюю сюди твого листа — щоб не загубити його і мати зараз перед очима. Я приклеюю його смолою мирри, з гілок якої ми розпалюємо багаття. (Аби. ти не запідозрила мене в сентиментальності, спішу додати, що араби вживають мирру як кріпильне при різях у шлунку.) Я хоч^, щоб ти перечитала підкреслені місця в твоєму листі — ті рядки, які роблять його таким важливим для мене.

Мені було до сліз боляче за тебе, Тесе, коли я прочитав, що твій батько вважає, ніби тебе привела назад скрута, чи поразка, хвороба, або самотність, чи розгубленість. Але, як ти сама кажеш, хіба він міг би якось інакше тлумачити твоє повернення, дівчино? Ти застала його самого в жахливому стані, хворого й самотнього, сповненого смертельної туги, породженої, напевно, розлукою з то-

* Perdo (іт.)—Гину! (Прим, перекл.).

бою — розлукою, яка завдала йому найтяжчого удару в житті. То хіба ж можна батька в чому-небудь винити? І не переживай через те, що твої брати не хочуть розмовляти з тобою. Оскільки вони одружилися, вони рано чи пізно однаково прийдуть до тебе — шукати розради від своїх жінок. Я знаю, в тому, що я пишу, небагато втішного, і жарт мій недотепний, але я не став би писати таких речей, коли б не було ясно, що ти вже розвіюєш їхній гнів, упередженість і неприязнь до тебе. І якщо твоя глибока віра в самопожертву не примусить їх змінити своє ставлення до тебе, то, хто зна, може твоя політична діяльність зробить це? Клас — це клас, я засвоїв цю істину так само твердо, як і ти, тільки дійшов я її більш болісним, трагічним шляхом. І я хочу підбадьорити тебе ще ось чим, Тесс: я знаю, ти, мабуть, відчуваєш до своїх не меншу неприязнь, ніж вони до тебе (це й природно, коли люди цураються одне одного), але знай, що коли надійде, нарешті, день, який принесе порозуміння між вами, він принесе з собою і цілковитий переворот у ваших взаєминах, і ви почуєте небувалий потяг і прихильність одне до одного. І з того часу ви почнете жити, як одна душа. У тебе, звичайно, є набагато більше шансів досягти такого з твоєю сім'єю, ніж у мене було з моєю (або, навпаки, у моєї сім'ї зі мною, оскільки у себе я був головним джерелом непорозумінь).

Але не це тепер важливе для нас обох.

Я наче знову повернувся до життя, дівчино, коли прочитав у твоєму листі місце, яке починається цими палкими словами:

"Коли б ти був зараз в Англії, Нед, я б попросила тебе приїхати сюди, до мене. Якби це можна було, я б стала благати тебе залишити пустиню й повернутися додому. Ти повернешся, Нед?"

Ах, Тесс! Я ніколи не любив тебе так сильно, як у ті хвилини, коли читав ці рядки. Перечитай їх сама, подивись, скільки глибокого почуття ти вклала в них, і потім уяви, як благотворно вони подіяли на мене, прийшовши до мене в ту мить, коли я думав, що все'пропало. (Не знизуй плечима, прочитавши це слово. Я зрозумів, що для мене все пропало, коли побачив, що втрачаю Гаміда — втрачаю, а то навіщо б йому було вирушати до свого міського союзника?). Але не треба зараз про це. Прочитай свій лист моїми очима. Я підкреслив нігтем деякі особливо значущі для мене місця.

"Я зрозуміла, що роблю неправильно, уже в ту мить, коли розлучилася з тобою, Нед. Зрозуміла, але намагалася не признаватися собі в цьому — аж доки не відчула, що це жахливе місце душить мене, що ти з твоєю волею потрібен мені тут, щоб не дати мені загинути. І тоді я усвідомила, що заподіяла зло не лише самій собі, а й тобі, тобі теж. Що з трго, що ти хотів їхати зі мною тільки ради мене самої? Що з того, що ти відкинув будь-яку надію на майбутнє й не захотів приймати мою віру, мої переконання, мій світогляд?

Мені ні в якому разі не слід було покидати тебе через це. Я повинна була взяти тебе з собою сюди, бо тепер я зрозуміла, що могла б легко залучити тебе на свій бік. Легко, Нед! Між нами немає справжньої розбіжності. Клас? О, ні! Клас для мене — це віра, реальність, політика; але ця віра досить містка, щоб прийняти в своє лоно будь-яку душу, яка зазнала людських страждань і зрозуміла, що породжує їх — як зрозумів ти, хоч ти й заперечуєш це.

Я покинула тебе, Нед, Я втратила тебе. І цим я втратила частину себе самої. Втратила так багато. Я заподіяла собі зло.

О, в усьому іншому я залишаюсь тією ж самою, що й була — тільки з кожним днем дедалі самовідданіше служу своїм ідеям, борюсь за здійснення їх в цих нетрях, де точиться найжорстокіша боротьба, де життя — найтяжче. Кожного дня, проведеного в цьому місці, я умираю в муках, у гніві, в боротьбі. Життя тут завдає мені справжніх фізичних страждань. Але я зробила правильно, повернувшись сюди. Неправильним було лише те, що я покинула тебе, піддавшись нікчемному страхові, що я відмовилася від тебе, коли ти пропонував себе мені... Чому я тоді не розуміла, що помиляюся!

Я втекла від тебе, бо панічно боялася, що не зможу розірвати з життям людей твого кола.